– Автомат не винен. І, ти його не кидав. Ніхто не бачив. Ані я, ані він.
Розділ XXIII ВЕСІЛЛЯ
Спека стояла така, що навіть листя на вербах посивіло й прив'яло, але від води тягло прохолодою. Шавелли на збитому з дощок човні, який різко пахнув смолою, повертали через Нейсе на німецький берег. Костянтин сидів на носі, крізь окуляри оглядав на долоні стиглі колоски жита і подумки підраховував, що вже три місяці минуло, відколи скінчилася війна, а службі ще й кінця не видно.
Юзек веслував поволі, підставляючи обличчя сонцю, немов хотів розбагатіти на веснянки. Молоді завжди мають час. Лише біля берега дужче наліг на весла.
Причалили, як завжди, – біля стовбура, зваленого весняною повінню або, може, польським квітневим снарядом. Старий замкнув колодку на ланцюгу; а Юзек засунув весло в кущ лози, під засохле торішнє листя.
Крутою стежиною вийшли на горбок. Звідси вже вид-нілися на перелозі машини танкової роти, а праворуч – невеличке село з цегляними будиночками, що потопали в зелені.
– Зайдемо провідати? -запитав Юзек.
– Обов'язково, – відповів Костянтин і попрямував до села.
В саду, біля першого скраю будиночка, стояв старший сержант Саакашвілі і смачно їв яблуко. Біля нього за садовим столом підпоручик Кос уважно рахував і записував щось у обгорілому коричневому зошиті.
– Можна? – запитав Костянтин, спираючись на пліт.
– Звичайно, – запросив підпоручик і гукнув, повертаючись до будинку: – В нас гості!
– Які там гості, ми тільки так зайшли.
– Чудова пора.
– Ой, дуже чудова, – Костянтин сів на лавці й показав колоски: – З-за Нейсе, з нашого села повертаємося. Отож, хоч пізно засіяне, а вже визріло.
З саду й будиночка з'явилися решта членів екіпажу: сержант Єлень, взводний Віхура, капрал Черешняк. У нових випрасуваних мундирах, з Хрестами Хоробрих і медалями на грудях. Привіталися з гістьми і посідали біля них.
– Якщо за тиждень не почнуть косити, осиплеться, – пояснював Шавелло.
– Кому холодного квасу, кому? – весело гукала Гонората, несучи на таці запотілий від холоду глечик і глиняні кухлі.
– А ось і господиня. Де таку другу знайдеш? – чемно привітав її Костянтин. – Коли вже не для мене, то хоча б для молодого.
– Що ви, дядьку? Мені ще не пора, – засоромився Юзек.
– Ти думаєш, що в мене очей нема і я не бачу, як ти на ту радистку дивишся? Тобі пора, і житові пора. Тільки ти не дуже сміливий.
– Пора, – підтакнув Черешняк. – Я б, може, і жати допоміг, – пообіцяв, розгризаючи тверду зернину.
– Справді, сидимо тут без усякого діла, – буркнув Віхура і плюнув з огидою. – На батьківщині всіх гарних дівчат порозбирають, а нам почвари залишаться…
Григорій підійшов до нього і, обнявши, прошепотів на вухо:
– Ганка – гарна дівчина.
– Вже другий тиждень сердиться, – буркнув взводний.
– Якби не кохала, не сердилась би, – тихо сказав Григорій і, сумно усміхаючись, відійшов.
– Адже я тобі, шибенику, пояснював, чому тут мусимо сидіти! – гримів Густлік, гупаючи кулаком по столу.
– В армії постарієш і посивієш, а з місця без наказу не зрушиш, – зважився вставити Юзек.
– Не в цьому річ, зараз у Потсдамі радяться.
– Недалеко від того місця, де вас підпрапорщик Лажевський у полон брав, – додав Черешняк. – Від нашого уряду там також є представники.
– Відколи я тебе, Томеку, до Варшави послав, ти дуже мудрий став, – сказав Густлік.
– Іншим разом самі їдьте.
Єлень розмахнувся, щоб стусонути нахабу, але стримав руку на півдорозі і прошепотів до Коса:
– Командир.
– Струнко! – скомандував Янек.
– Вільно, вільно! – гукнув генерал од хвіртки. – Я в суто приватній справі. Зайшов до госпіталю по ліки, а сержант Вогник наказала мені заїхати до вас.
– А дівчата? – запитав Григорій.
– Одну я привіз, – генерал показав на Марусю, що вже бігла від хвіртки, – а Лідки не застав. Мабуть, муштрує своє військо.
– Квасу вип'єте, пане генерал? – спитав Густлік. – Чи, може, чогось міцнішого?
– Є спирт, настояний на меду, – запропонувала Гонората.
– Налий квасу, якщо холодний.
Генерал тільки-но підняв до вусів запотілий кухоль, коли за парканом залунало бадьоре сопрано, і слідом за цим до яблуневого саду вбігла Лідка, а за нею дві однакові з лиця радистки. Всі три зніяковіли не так од присутності генерала, як від його веселого сміху.
– Якби їй раніше дали звання сержанта і цих двох дівчат, то ми б війну у квітні закінчили, пане генерал, – сказав Густлік.
– Лідка – справжній командир, – похвалив Кос. – Щоб легше підлеглих розрізнити, підвищила Ганю до старшого стрільця.