Паслася тут череда корів; її доглядав старий неголений пастух, який дивився на Лажевського, нічого не розуміючи. Коли б не далеке гудіня літаків високо в небі та стугін, од якого злегка тремтіла земля на сході – наслідок вибухів тисяч снарядів, – було б зовсім тихо.
Новий звук змусив пастуха підвести голову. Торохтіння блискавично наближалося, і через рів, на стрімку, давно не їжджену і зарослу бур'янами дорогу в'їхав мотоцикл з кулеметом у колясці. За ним другий, третій і ще два відразу.
Німець лише зараз збагнув: тут щось не так. Схопивши батіг, хотів зігнати докупи худобу й, можливо, втекти, але мотоцикли, роз'їхавшись широким віялом, оточили кар'єр з усіх боків.
Слідом за ними з'явилися танки, сповзли вниз, втиснули свої зеленкуваті тулуби кожен у купу вільхи. Машини зупинилися, вимкнули мотори, і за якусь мить ніщо вже не свідчило б про цей раптовий наїзд, аби не низькі смуги куряви, що ліниво снувалися на сонці.
Селянин роздивлявся танк з білим орлом на броні, безгучно ворушив губами, намагаючись прочитати напис, а потім примирився з долею і, присівши з батогом у руці, дивився на корів, які спершу налякались, але незабаром знову стали пастися.
З танка висипав увесь екіпаж і відразу, без зайвих слів, почав зрізати товсті гілки вільхи для маскування машин.
Шарик натомлений довгим сидінням, помчав уперед, повернув, для годиться гавкнув на старого – хотів засвідчити, що бачить чужого, – а потім заходився зганяти корів у тіснішу череду.
Єлень забрав у Черешняка сокиру й показав йому ца пастуха. Коли Томаш підійшов, німець підняв руки, даючи себе обшукати – напевне, й у своїх не раз відбував цю процедуру.
У кишенях не знайшли нічого підозрілого. Черешняк узяв батога. Це був звичайнісінький селянський батіг: сировий ремінь на ліщиновому, не очищеному від кори держаку. Томаш сів і, примруживши очі, якусь мить дивився тільки на корів. Перезирнувся зі старим. Потім, зітхнувши, солдат устав, повернувся до танка, біля якого Віхура та Янек півголосом розмовляли.
– Мені наказали привезти й передати.
– Але ж ця машина на п'ять місць. Ти згодився поїхати.
– Тільки до командного пункту нашого генерала.
– Там зупинки не було.
– Але ж я в цій залізній коробці не можу, мені душно…
– Повертай, Франеку, я не затримую.
– Як? Через фронт…
– То посидь тут трохи. Худобу попасеш і наших діждешся.
– Хай йому грець! – вилаявся Віхура й смикнув маскувальну гілку. – Я не танкіст.
– Поклади гілку на місце, – наказав йому Кос.
– Командире, до мене! – покликав Янека поручик Козуб.
– Слухаю.
Під стрімким схилом мотоциклісти копали могилу полеглому в бою товаришеві. Гостро скреготіли лопатки, натрапляючи на каміння.
– Маскування закінчено?
– Так.
– Гаразд.
З пагорба збіг підпрапорщик Лажевський з темним од пилюки лицем, на якому піт прорізав жолобки.
– Дорога до лісу вільна, – доповів він. – Можемо вирушати.
– Попоїжте. Зачекаємо тут до сутінків.
– Втратимо години зо три, – зауважив Кос.
– Генерал наказав берегти кожну хвилину, – докинув підпрапорщик. – Я можу трьома, чотирма мотоциклами…
Поручик поклав свою важку руку на плече Данилові.
– Давно воюєте? – запитав.
– Від першого серпня.
– А ти?
– Теж приблизно стільки. Від Студзянок. Вже понад дев'ять місяців, – відповів Янек.
– А я з тридцять шостого, дев'ятий рік. – На мить запала мовчанка. – Ці танки й мотоцикли можна втратити за хвилину, а я хочу, щоб вони дійшли цілі до Крейцбурга.
Поручик повернувся і відійшов ходою втомленої, завчасно постарілої людини. Обидва молоді командири стояли якусь мить збентежені – Іспанець мав слушність, хоч вони й горіли бажанням діяти. А втім, найкраще про це не думати.
– Зволікає, – буркнув Кос і, побачивши, що грузин та Томаш уже розстелили під деревом чистий рушник, крають хліб та намащують його тушонкою, запросив новачка: – Попоїж із нами.
– Охоче, – погодився підпрапорщик і, підійшовши до танка, сказав: – У штабі ходять чутки, що той шлюз ви розбили?
– Це правда.
Вони підсіли до решти екіпажу. Черешняк подав гостеві чималу скибку хліба з тушонкою. Саакашвілі налив із дволітрового термоса ячмінної кави.
– Зв'язок із генералом підтримуєте? – спитав Данило після першого ковтка.
– Старий не любить балакати без потреби, – відповів Кос.
– Давно з ним знайомий?
– Коли ми з Густліком прийшли над Оку, він уже командував.
– А з радисткою?
– Ще раніше. Ми з Сибіру їхали в одному ешелоні.