– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.
– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.
– Яка? – спитався підпрапорщик.
– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…
– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.
– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.
– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.
– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.
– Велика й чорна. З прапорцем.
– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.
Він підвівся і надів шолом.
Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.
Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.
– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?
– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.
– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.
– Поставлю їх у куток.
– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.
– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.
В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.
– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…
– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?
– Правда, – з жалем кивнула дівчина.
Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.
– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.
Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.
– Є? – запитав його Кос.
– Є. Треба перевірити, скільки вартових.
– Я це зроблю.
– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.
– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.
– Приїду, – запевнив її Густлік.
Він міцно потис Гонораті руки й поїхав назад до своїх друзів. Стрімголов мчав лісом і вільно зітхнув Лиш тоді, коли побачив силуети танків, що причаїлися під деревами.
– Де поручик?
– Там, попереду.
Єлень оддав мотоцикла розвідникам, а сам пішов на узлісся. За кілька метрів побачив на невеличкому горбику, поміж кущами лози, кремезну зсутулену постать поручика Козуба, а поряд – худорлявого Лажевського. Обидва мовчали. Схоже було на те, що вони посперечалися – підпрапорщик сидів спиною до офіцера і лише зрідка повертав голову та зиркав спідлоба в його бік.
За луками, порослими високою травою і рідкими кущами, у тьмяному нічному сяйві білів піщаний край бруствера протитанкового рову, чорнів насип каналу, над яким стирчали вгору дві половини підйомного мосту й невеличка сторожова будка.
Густлік вийшов з кущів, пригнувшись до землі, підкрався до поручика й пошепки доповів:
– Доставив на місце. Про всяк випадок там є трофейні автомати.
Козуб не відповів, лише жестом наказав Густлікові сісти. Знову довго всі мовчали. Підпрапорщик ворухнувся, немов хотів щось сказати, але осікся під серйозним поглядом офіцера.
Вони не почули жодного шелесту, нічого не помітили, аж ось за кілька кроків перед ними з'явилися Шарик і Кос. З обох стікала вода. Сержант був у трусах; через плече на поясі висів мисливський ніж.