Читання обірвала раптова гарматна стрілянина. Кос повернув голову.
– На сході, – промовив здивовано.
– Ми на фланзі, за каналом німці. Мабуть, Рокосов-ський рушив… Читай далі.
– Уже майже все: «Чекатиму тебе тут, а найкраще приїздіть всі, весь екіпаж. Обійми міцно Густліка, Григорія…»
– Лише Григорія?
– «…Григорія й Томаша, потисни також Шарикові лапу».
Саакашвілі, мов кіт простягся на гавжу, заглянув крізь люк до середини, а потім сів.
– Пса потім, спить у своєму кутку. А мене можеш і зараз.
– Що зараз?
– Обняти.
Янек, сміючись, обійняв його.
– Почекай, – пригадав раптом, – адже я від самого Рітцена везу дві фотографії. Генерал передав для тебе й для Віхури.
Саакашвілі зрадів, схопив фото, але відразу ж охолов.
– Кацо, як угадати, котра з них…
– На звороті написано, – показав Янек. – «Любому Грицеві…» Це твоя, – і Кос став прислухатися до канонади, що лунала десь за кільканадцять кілометрів.
Саакашвілі дивився на невеличкий прямокутний папірець, і серце щораз дужче стукотіло йому в грудях. Так, звичайно, це і є Ганя. Певно, у фотографа була незабаром після балу, бо вдягнена в ту ж саму білу блузку з рукавами вище ліктя, з матроським комірцем, тричі обшитим темно-синьою тасьмою. І ця широка краватка з плоским вузлом під декольте…
А може, й ні… Звичайно, не після балу пішла, а тепер, недавно, але щоб пригадати щасливий день, умисно вдягла те саме, в чому була тоді. Лукаві очі, високий лоб під густим волоссям, губи, куточки яких в усмішці трохи піднімаються вгору. Так, це Ганя, запевняв самч себе хлопець, але про всяк випадок глянув униз: «Любому Грицеві…»
Велика радість охопила його, і коли він підвів голову й глянув навколо, то дерева й будинки здалися йому більш барвистими, чіткішими.
– Здорово б'ють, молодці, – сказав Янек, – більше ста гармат, і звук, наче…
– Сусід зрушив з місця, – впевнено відповів Саакашвілі, ніжно поглядаючи на фотокарточку. – Твій батько, може, вже у Щеціні.
– Б'ють фриців, аж пір'я летить! – весело гукав Густлік, підходячи до друзів.
– Дістають те, на що заслужили, – додав Кос.
– Довго пам'ятатимуть, – задоволено сказав Єлень.
Усі троє, солдати-ветерани, які разом починали бойовий шлях, залізли до башти й на шершавій сталі, трохи вище гарматного прицілу, почали приклеювати фото першого командира. Робили це мовчки, але дуже старанно: Густлік намастив метал клеєм, Янек рівно приклеїв знімок, Григорій через носовичок пригладив його долонею.
Крізь нижній люк до середини заліз зацікавлений Томаш, сів на своє місце в башті праворуч гармати.
Кос повісив на рації два хрести і, закінчивши роботу, замислено сказав:
– Він радів би з такої машини.
– У моторі на півсотні кінських сил більше, ніж у старого, і по шосе тягне, аж любо дивитися, – захоплювався Григорій.
– Така гармата наскрізь проб'є «тигра», – похвалив Густлік. – Тільки снарядів малувато; на старому сотня, а тут, – п'ятдесят п'ять.
– Навіщо тобі більше, коли й так не стріляєш? – став кепкувати Янек.
– Це правда, ні разу. Тільки з кулемета. Той Іспанець не дурний, тишком-нишком уміє воювати.
Над ними, у відкритому люкові на тлі блакитного неба, з'явилася постать Віхури. Григорій кивнув йому головою.
– Франек теж стріляв. Не знаю, чи влучно, але густо.
– Він непоганий хлопець, – сказав Єлень, удаючи, що не бачить Віхури. – Але крутити любить не лише баранку. То одного, то другого машиною підкине, пачку цигарок або бляшанку консервів заробить, а на танку…
– Не клей дурня, Густліку, – капрал поторсав Єле-ня за чуприну, а потім, наче відро в криницю, опустив у танк оберемок пляшок, зв'язаних телефонним проводом. – Ось вам добряче вино, щоб не сумували за дівчиною.
– Яке це? – спитав зацікавлений грузин.
– Іспанське. А взагалі – вилазьте з коробки. Окрім вина, є ще новина.
– Ти що, хворий на голову?
– Що віршами розмовляю? Ні. Весна діє. Перший вистрибнув з танка Саакашвілі.
– Сестри фотокартки прислали, – він дістав знімки 6, перевіривши написи, подав один Віхурі. – Ганя мені, Аня тобі.
Віхура глянув, сховав знімок до нагрудної кишені мундира і, присівши на башті, почав пояснювати танкістам, які колом оточили його.
– На півдні Свєрчевський захопив Будзишин, його танки підійшли до Дрездена, та німці вдарили з флангів, прорвали фронт, і битва там тепер розгорілася не на життя, а на смерть.
– А позаду нас? -запитав Кос.
Канонада трохи вщухла, проте поодинокі гармати ще стріляли.