– Чую.
– Не знаєш, хто стріляє?
– Не має значення. – Водій махнув рукою. – На південь од Берліна радянські війська оточили багато ворожих дивізій. Дві танкові армії стиснули фашистів мов кліщами. Ще трохи – й Гітлерові каюк…
– Не поспішай, – похитав головою Кос. – Щоб захопити фашистське лігво, треба буде ще добряче попотіти.
– Зате почесна робота. Знаєте, що подейкують? – Віхура стишив голос, немов боявся, що хтось підслухує. – Польська піхота й танки теж підуть до Берліна. На парад. Батальйон понтонерів, бригада гаубиць поїхала…
– Звідкіля ти все це знаєш? – недовірливо спитав Густлік.
– А може, капралові все це приснилося? – насмішкувато сказав Томаш, пригадавши Віхурині кпини над собою в лісництві.
– Армійська санітарна колона прибула, – повідомив Франек, не звертаючи уваги на ущипливі слова. – В'язнів з табору перевозитимуть до тилових госпіталів. Санітар мені сказав, бовдуре.
– А йому хто? – допитувався Густлік.
– Поранені генерали.
Григорій слухав цю перепалку одним вухом. Знову вийняв з кишені фотокартку Гані і повернувшись трохи вбік, пильно роздивлявся її.
– Віхуро, покажи свій знімок.
– Мій?
– Близнючки.
Капрал досить байдуже віддав йому надписану пам'ятку. Ненароком упустив на броню блакитний бантик, що його взяв у дівчини в Гданську. Густлік, який не любив, коли на танку валявся хоч найменший непотрібний предмет, підняв і поклав у кишеню.
– Знаєте, – Саакашвілі почав порівнювати, – вони, підписуючи знімки, мабуть, помилилися…
– Наприклад, коли в якогось штабного полковника заболять зуби, – вів далі Віхура, – то вони їх вилікують, можна багато чого довідатися Не забувайте, я перший сказав, що поїдете до Берліна на парад.
– А ти не їдеш? – спитав Кос.
– Я вже казав: мені під бронею душно, – неохоче кинув Франек і відразу змінив тему: – Ходімо покажу вам, яка лікарка з санітарками приїхала. Пальчики оближеш. На всі сто! Ходімо, Григорію!
– Звичайно, – грузин сховав обидві фотокартки до кишені.
– А ти, Косе, не підеш?
Янек знітився. Він дуже б хотів побачити оту гарну лікарку, і водночас якось це йому не дуже випадало.
– Біля машини ще треба б…
– Все одно літати не буде. Тільки подивимося, – спокутував Франек.
– Подивитися можна, – сказав Густлік. – Як на мене, слід іти далі, на той берег…
Він підтяг штани, поправив пояс, потім підняв руки до голови, щоб поправити шапку, але її там не було.
Саакашвілі стояв перед «Рудим» і нишпорив у люкові.
– Що ти там шукаєш?
– Шапку, – буркнув грузин.
– Моєї там нема? – запитав Густлік. – Адже я по клей ходив без шапки.
– Жодної нема, – відповів Григорій, у якого вже тільки ноги стриміли з люка. – Лише ця конфедератка ротмістрова.
– Я пам'ятаю – свою повісив на затворі, – Кос здивовано зазирнув у люк.
– Для мене лікарка не дивина, я залишусь і попильную, – заявив Томаш. – Але тут побував злодій, бо моя висіла на яблуні, на сучку, і мундир теж, а тепер нема.
Десь на сході били й били гармати. Хлопці трохи звикли до цього і вже не звертали уваги. Аж раптом на повній швидкості повз них промчав мотоцикл, але вони навіть не оглянулися, зайняті пошуками.
– Є! – гукнув Саакашвілі із танка.
Разом із вигуком долинуло грізне, глухе гарчання, а потім хтось заборсався.
– Янеку, забери цього бандита! – просив грузин.
– Шарику!
Пес вистрибнув з танка і уважно дивився на Янека. Слідом за ним полетіли викинуті Григорієм шапки і мундир Черешняка.
– Розбійник, ненаситний буржуй! – лаяв собаку механік, вилазячи переднім люком, і пояснив екіпажеві: – Твердо йому було, і він вимостив собі лігво.
– Це моя провина, – признався Кос, але сказав Шарикові з докором: – Так не можна, навіть коли твердо.
– Тоді, коли ми в розвідку їздили, то він мене, не* гідний; увесь час із сидіння зіштовхував, – поскаржився Віхура й насварився на собаку пальцем.
– Треба було помізкувати й придумати щось інше, – тлумачив Шарикові Янек. – За кару – варта поза чергою.
Шарик, вислухавши докори, засоромився, похнюпив голову й скромно сів біля гусениці.
– Я проведу, – рушив перший Франек.
Коли виходили на вулицю, перед ними проїхав мотоцикл; за кермом, нахилившись, сидів військовий у касці та окулярах. Машина мчала на граничній швидкості.
– Трофейний мотоцикл, – сказав Кос, коли вони повернули до табору, – а на ньому, здається, підпрапорщик.
Усі оглянулися. Водій через якихось сто метрів різко загальмував, аж покришки завищали, й, повернувши машину на сто вісімдесят градусів, знову рвонув з місця уже в протилежному натрямку.