– Молодець, не приїхали, а прилетіли, – похвалив Єлень водія.
– Почекати? – запитав Лажевський.
– Звичайно. Але я повертатимусь не сам…
– То спочатку панночку Гонорату відвезу, а потім уже по тебе примчу.
– Дуже вдячний! – Сілезець ляснув його по плечу.
– За сорок п'ять хвилин буду знову тут, – пообіцяв Магнето.
– Гаразд.
– Густлік збіг на дно рову, перестрибнув найбільше болото й почав видиратися на протилежний схил. Оглянувсь, але там, де оце стояв мотоцикл Лажевського, тільки курява знялася.
Єлень ішов швидко й незабаром забув про Лажевського. Не лише про нього, але й про «Рудого», про своїх товаришів і про війну… Такі думки почали лізти в голову, що весь час то пояса підтягував, то мундира обсмикував, то шапку на голові поправляв, аж урешті, оглянувшись навколо, чи ніхто не почує, голосно заспівав:
Ген, у замку там, на горі,
Моя люба і днює й ночує.
Сидить собі при яснім віконці
Білих орлів гаптує!
Не було замку на горі, й мила білих орлів не збиралася гаптувати, але подобалася йому ця пісенька.
Всміхнувся, покрутив головою, бо аж дивно стало, що ось у сонячну днину йде собі так безжурно до панночки Гонорати, й після невеличкої перерви завів знову:
Добре тобі, моя люба,
Білих орлів гаптувать, гаптувать,
Ми тут мусим…
Згори долинув різкий свист, Єлень кинувся вперед, упав у глибоку колію, залишену гусеницями танків, і, вже ткнувшися обличчям у пісок, доспівав:
…вояченьки бідні.
Снаряд пролетів над шляхом, вибухнув недалеко в полі, викинувши вгору стовп землі та диму.
– Не знайшли іншого місця, мерзотники! – обурився Густлік, обтрусив штани й пішов далі, доспівуючи:
Ми тут мусим, вояченьки бідні,
В чистім полі в лаву стать.
Його сховали кущі лози, він з'явився і знову зник, але чути було солдатську пісеньку:
В лаву стали, наче скеля,
В лаву стали наче мур, наче мур,
Раптом куля вдарила пекуча…
Згодом сам роздумував, чи ненароком вийшло з тим співом, чи, може, навмисне запланував, але сталося так, що панночка Гонората здалеку його почула й мала час виглянути у вікно, а потім прикинутися дуже здивованою, коли хлопець з'явився на порозі.
Одягнена вона була так само, як і того вечора, коли вперше стрілися, але вдень квіти на плісированій спідниці здавалися ще яскравіші, а веснянки на носі по-яснішали.
Якусь мить дивились одне на одного, але дівчина, певно, відразу про все здогадалася, бо звеліла Густлікові сісти й чекати, а сама, розшарівшися, мов маковий цвіт, вибігла до кухні.
Отож залишився взводний Густлік Єлень у завішаному килимами й рогами вестибюлі генеральської вілли, де в підвалі було ув'язнено її мешканців. Сів, як йому наказали, за стіл, а перед ним стояв багатий срібний посуд, тарілки й чашки зі старовинного сервізу. Страшно й подумати, що було б, аби ненароком якусь тарілку зачепив.
Повернувшись у кріслі, Густлік глянув у велике дзеркало, що висіло навпроти дверей, поправив комір мундира й, поплювавши в жменю, пригладив неслухняну чуприну. Штовхнув при цьому стола, все задзеленчало, але, на щастя, ніщо не впало додолу.
Крізь прочинені двері з кухні долинало грюкання каструль, шкварчання сала на сковороді та приємний дівочий голос:
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Бо мені серденько горе й сум обвили…
Видно, днина сьогодні така співоча випала, подумав Густлік і потяг носом, принюхуючись до смачних запахів. Прислухувався далі, супив брови на ту біду, про яку співалося в пісеньці, і навіть торкнувся автомата, що висів на бильці крісла.
Закохалась в тебе аж по самі вуха,
Закохалась в тебе аж по самі вуха,
Хочу пригорнути хлопця-відчайдуха…
Пісенька обірвалась, і вийшла Гонората, несучи тарілку, повну яєчні з м'ясом, і чималий кавник з чорною кавою. Поставила все це на столі, поправляючи червоні стрічки в косах.
– Ви, панночко Гонорато, як соловейко.
– Таке скажете… їжте, пане Густліку, – сором'язливо припросила вона й відкраяла від хлібини дві здоровенні скибки…
– Хто це стільки подужає? – відмагався Єлень.
– Ви, пане Густліку, якщо схочете, то й не таке подужаєте, – прохопилася Гонората і зразу, немов чогось злякавшися, прикусила спідню губу.
Хлопець замислився, що б його відповісти на такі чемні слова, але нічого не придумав, отже, не гаючись одкусив кусень хліба, аби не видатися мовчуном або недотепою.
Гонората дістала з буфета чималу кришталеву карафку й від щирого серця налила своєму гостеві повний келих вина.