– Сам не питиму.
Налила собі трішечки, як і годиться дівчині.
– Але ж ви чудова куховарочка.
– Спершу треба свіжини покраяти, з цибулькою підсмажити, а вже тоді яйця.
– А звідкіля у вас, Гоноратко, свіжина?
– В генеральші було три підсвинки, отже, як ви поїхали, і прийшла польська піхота…
– Піхота прийшла?
– Хіба я не сказала? Прийшли і всіх свиней знайшли. Я їм кажу: «Добре, зроблю вам гуляш, але половину шинки дасте й мені». А вони: «Дамо, як ви нам теж щось дасте».
Єлень, слухаючи Гонорату, нервував і злостився щораз дужче, хоч і сам не знав чому. А що дужче злостився, то швидше уминав яєчню, як звичайно буває з нервовими людьми. Врешті, однак, не стерпів – урвав дівчину:
– Шибеники ті піхотинці! Як треба танки в атаці прикрити, то в борозни позалазять і лежать собі…
– Я й кажу: «Дам щось таке, що сховала і чому зрадієте».
Густлік поперхнувся з несподіванки, але Гонората гупнула його по спині і цокнулась з ним келихом. Танкіст випив одним духом, а вона ледве вмочила губи і розповідала далі:
– Отже, коли вони дали мені м'ясо, то я відкрила сховище і віддала їх усіх: старого, чотирьох вартових і генеральшу. Трохи здивувалися, але взяли. Тільки зброї не схотіли, сказали, що по це добро трохейники прийдуть.
– Трофейники,-- поправив Єлень. – То такі, що трофеї, тобто всяку здобич беруть. А якби на такий скарб, як ви, панночко, натрапили…
– Який там з мене скарб! Тільки й усього, що на мені, та руки для роботи.
Дівчина налила солдатові другий келих і знову цокнулася своїм, прислухаючись, як гарно дзвенить. Єлень випив, одітхнув з полегкістю й знову заходився їсти.
– Пане Густліку, я б хотіла знати, яка у вас професія.
– Танкіст.
– А точніше?
– Наводчик.
Одірвався на мить від яєчні й показав, як цілиться, простягаючи вперед руку, ніби гармату.
– Ба-бах!
Рука смикнулася, як гармата при відкаті, а потім мовби ненароком торкнулася плеча дівчини. Гонората вдарила Густліка по пальцях, але водночас присунулася ближче, щоб не треба було далеко тягтися.
– 3 такої стрілянини користі мало, та й війна кінчається. Генералом не станете, пане Густліку…
Єлень глянув на свої погони, повернувся до дзеркала й кивнув головою, стверджуючи слова дівчини.
– Я хотіла б знати, пане Густліку, як ви думаєте на себе та на родину заробляти?
– У кузні! – зраділо відказав Єлень, збагнувши нарешті, куди вона хилить. – Батько з молодих років у кузні працював, і я також. Біля молота. Це така машина, що під неї підкладається розпечене залізо, а вона згори як уперіщить…
Гонората в останню мить притримала Густліковий кулак, рятуючи фарфор, і так якось вийшло, що зразу ж після цього вони опинилися поруч, одне в одного в обіймах.
– Нема чого жалкувати.
– Не жалкуй, Густлічку, не жалкуй, – прошепотіла Гонората.
– Чого жалкувати, коли все німецьке? – пробурмотів Єлень про посуд на столі.
Дівчина відсунулася, зітхнула й почала збирати посуд, щоб однести до кухні.
– Неправда, не німецьке, – промовила з жалем. – Тарілки від датчан, карафка з Польщі, чарки французькі. Все крадене на війні, і коли б я захотіла, то могла б навіть забрати.
– Як забирати, то краще той чорний автомобіль – ви, панночко, тоді про нього згадували, – заявив злегка підпилий Густлік і, незважаючи на те, що дівчина вийшла з посудом до кухні, повів далі: – Але, якщо бажаєте, – можемо й тарілки забрати, і вас, панночко, також…
Випивши, Густлік посміливішав. Сам дивувався, що хвилину тому йому забракло відваги і він.ганебно змарнував таку виняткову можливість.
Підвівся, притупнув ногою, обсмикнув мундира і пішов назустріч дівчині. Гонората вибігла з кухні, але обличчя в неї було налякане: підбігши до вікна в кімнаті, вона виглянула надвір і повернулася до Єленя:
– Німці.
– Де німці?
– Скрізь. Із гвинтівками.
– Що нам кілька фриців! – Єлень простяг руку по автомата.
– Не руш! – крикнула Гонората й тупнула ногою. Вона налила чорної кави в келих.
– Пий!
Густлік слухняно вихилив два келихи. Гонората тим часом принесла з кухні повне відро води.
– Підстав голову. Нижче.
Єлень мовчки нахилився, і вона вилила на нього все відро.
– Німці повернулися, – прошепотіла, подаючи рушника.
Густлік протверезився. На ходу витираючи обличчя, підбіг до одного, до другого вікна. Взяв командування на себе.
– Третій вихід є?
– Ні.
– А до гаража?
– Із середини. Але знадвору зачинений.
– Де та залізяка, якою ми сховище замикали?
– Ось там, – показала на камін.
– Погрібна мотузка, міцна та довга.