Навіть кілька добрих солдатів; зайнявши розумно вибрану позицію, можуть затримати більшого за чисельністю противника. Коли передовий загін піхоти, потрапивши під зосереджений вогонь, буває відкинутий назад, резерв повинен розгорнутися і атакувати ворога… Поки командир розбереться в ситуації і подасть команди, обов'язково потрібен певний відрізок часу…
Тепер уже не тільки в Крейцбургу, але і в штабі армії знають, чим це може скінчитися, тож командування, не гаючи часу, кинуло в атаку найшвидші бойові підрозділи, тобто авіаційні полки. Тісніше й тісніше ставало в повітрі над лісом. Вже не тільки «іллюшини» штурмують ворога, але й винищувачі атакують, а вище над ними з'явилися моторні бомбардувальники. Ось гостроноса ескадрилья, зробивши коло, із свистом і завиванням ринулась униз, а потім шугонула в небо. Від сильного удару здригнулася земля, посипалися грудки рудої глини із стін Густлікового окопу.
Час, потрібний німцям до підготовки атаки на міст, уже минув. Територія між лісом і ровом ще пустує, та коли авіація не змусила противника відступити, – щомиті може з'явитися ворожий цеп, і тоді настане кінець. Густлік глянув ліворуч, праворуч, зиркнув на густий насип за каналом. Ніде нікого. Єлень був один. Коли цеп піде в атаку, він зможе відкрити вогонь, скосити двох, п'ятьох, але цим не зупинить ворога. Збереже тридцять секунд, хай навіть хвилину, однак далі-кінець. Кінець усьому – дружбі з Янеком, Грицем і Томашем, почуттю до Гонорати, якого ще не назвав справжнім ім'ям, надії на повернення додому і зустріч з батьками…
Мов у кольоровому фільмі, промайнули'в уяві картини дитячих і юнацьких років. Хлопець згадав розповіді бувалих солдатів про те, що коли хтось має загинути, то ще раз бачить своє життя, неначе переглядає якусь кінокартину. Пригадав це собі саме зараз і за мить заплющив очі – уявити, яке почуття охоплює людину, коли в її очах назавжди гасне сонце. Сонце світило крізь повіки, кидало теплі промені на його обличчя. І саме тоді прийшов страх, схопив холодними пальцями за горло.
Не встиг ще нічого подумати, як помітив, що сповзає вниз схилом. Вирішив – він заляже на насипу за каналом і буде обстрілювати міст. Звідти ближче до своїх, і ворог не обійде з флангів. Так сам себе переконуючи, біг дном рову, знаючи водночас, що й там не всидить на місці.
Минаючи чорний лімузин, опустив очі, аби не бачити свого сонячного годинника. Проте біля дверцят у піску помітив щось червоне. З розгону Густлік пробіг ще десяток метрів і повернувся назад. Нетерпеливо вхопив червоний предмет, підніс до обличчя, бо туман застилав очі. Так, то була стрічка. Стрічка Гонорати. Мабуть, Загубила, коли побігла за його наказом по допомогу,, а він обіцяв затримати ворога.
Страх стискав Густлікові груди, кричав, навіщо повернувся і стоїть, коли дорога кожна мить, а він дивився й дивився на стрічку. Бачив її зараз дуже чітко: червону стрічку Гонорати, Чомусь згадалося, що такі стрічки бачив дома, у матері. Потім сховав стрічку до кишені на грудях, застебнув ґудзика.
Знову мав доволі часу, отже повернувся, виліз схилом нагору. Заходився лопаткою робити в стінах окопів невеличкі ніші й складати туди гранати. Зручніше було потім брати, ніж із сумки.
Передпілля й досі було безлюдне. Авіація так само бомбардувала й обстрілювала ліс за два-три кілометри від каналу. Єлень присів і почав гострити об камінь лопатку. Адже в рукопашному бою лопатка – річ не зайва, кожен, піхотинець, який бився в окопах, знає про це і не нехтує цим видом зброї.
Кулемети, які тріщали десь далеко зліва й справа, стріляючи невідомо куди, раптом замовкли. Єлень кинув оком на тінь од прапорця і риску – час, що минув, устиг збільшити між ними кут, – а потім обережно виглянув з окопу.
Нічого ще не було видно, але в лісі заревів мотор і замовк. Хтось крикнув. Знов застугонів мотор.
З-поміж дерев показався мовчазний широкий цеп. Солдати просувалися швидко, проте не бігцем. За першим цепом на відстані кільканадцяти метрів – другий. Гренадери йшли просто на Єленя, йшли праворуч і ліворуч, широким фронтом до каналу. З кожною секундою вони ставали вищі, чіткіше зеленіли їхні мундири.
– Треба було тобі, Густліку, тікати завчасу, – буркнув солдат собі під ніс. -Здається мені, Гонората даремно яєчню смажила.