– Панове! – гукнув Віхура. – Він не просить, він запрошує. Тут його друзяки печуть таке порося, що на всю роту вистачить.
Кос стрибнув з танка, підійшов до Лажевського.
– Як гадаєш? Все одно десь треба зупинитися на обід…
– Хай буде. Тут усе готове, менше часу згаємо. їжте, а я зі своїми повернуся за півгодини.
– Куди ти? А обід?
– Залиште нам.
Підпрапорщик наказав одному кулеметникові злізти з мотоцикла й стати на посту біля танка. Решта помчали вперед по шосе.
Французи зустріли танкістів радісно, обід заповідався чудовий, проте Кос одразу збагнув: якщо він і не змарнує часу, то й не заощадить. Пожалкував, що згодився на пропозицію француза. Проте відступу не було – французи образились би смертельно, та й без Лажевського їхати не можна.
Не минуло й п'ятнадцяти хвилин, як обід перетворився на справжній бенкет.
– Геть війну! Хай живе мир! – виголошував тости худий француз, наливаючи в склянки вино з чималого барильця.
– Геть! Хай живе! – повторювали двоє його товаришів, патлатий і лисий, обидва низькі на зріст.
Французи перехиляли склянку за склянкою, а наші тільки піднімали свої склянки, зиркаючи на Коса, який лише зрідка присьорбував вино.
– За мир! – радісно виголосив Саакашвілі. – Геть війну, і хай живе мир! Я вже не можу прикидатися, повинен випити, – похитав головою і вихилив до дна.
– Що вони думатимуть про поляків, хай йому грець! – зітхнув Віхура, проте не зважився не лише випити, але й глянути на Коса.
Густлік спершу пив поволі, потім, дивлячись на грузина, взяв розгін, але Гонората, яка сиділа поряд, притримала його за руку.
– Раніше ви самі доливали, – жалібно промовив хлопець.
– Командир не дозволяє.
– Командир тепер забороняє, а не пам'ятає, як сам півкадібця випив, а другу половину вилив.
– Пам'ятаю, – сказав Янек. – Пам'ятаю, але не дозволяю.
– Я тобі, Густліку, теж не дозволяю. Тепер у мене інші права, – блиснула надітою на палець гайкою Гонората, – танковий міцніший од золотого.
– Quatre vingt chasseurs, quarte vingt chasseurs! – французи виспівували веселу пісеньку про вісімдесят стрільців та їхні любовні пригоди.
– Де ж ти, моя Суліко? – вторував їм підпилий грузин.
Лисий підвівся, підійшов до городницького візка, на якому вони везли своє майно. Понишпорив у ньому й витяг гармонію.
У Томаша проясніло обличчя, а руки самі потяглися до інструмента, але, зустрівшися поглядом з Косом, хлопець зрозумів, що так не випадає, і вдав, буцімто захотів м'яса.
Француз, який не зовсім твердо стояв на ногах, заграв веселий паризький вальс. Його патлатий товариш запросив Гонорату на танець.
Саакашвілі простяг руку до барильця, а коли високий наповнив його склянку, виголосив тост:
– Друзі! Нам перебіг дорогу чорний кіт. Кіт малий, танк великий, і взагалі: забобони – опіум народу. Досить плюнути позад себе, випити з представниками виз-болєних європейських народів – і нічого вже не трапиться, бо війна закінчиться ще перш ніж ми до проклятого Берліна доїдемо… Чому так сердито дивишся, командире? Чого брови насупив? – звернувся до похмурого Коса. – Коли хочеш, можу замовкнути.
Одним духом вихилив до дна, поставив склянку й зааплодував Гонораті та патлатому, які скінчили танцювати. Потім сам, підспівуючи, став пританцьовувати, а гармоніст, збагнувши, що до чого, заграв танець із шаблями.
Гонората, всміхаючись, дивилася на грузина і плескала в такт долонями.
– Добре танцює, – сказала Густлікові.
– Ви краще.
– Я б краще танцювала, якби коса в мене не розв'язалася.
– Є, є! – вигукнув щасливий Єлень, засовуючи руку до нагрудної кишені. – Ви загубили в генеральському автомобілі, а я знайшов і на серці заховав.
Він вивернув кишеню: два пістолетні патрони, шматок кабелю та мотузки і – о жах! – аж три стрічки: дві блакитні і тільки одна червона.
Кілька напружених секунд обоє мовчали, а потім дівчина тихенько заговорила:
– Ви, пане Густліку… Ви кожній так само… – сльози не дали їй закінчити, і вона, закривши обличчя фартушком, побігла вгору узбіччям, де стояв «Рудий».
За нею кинувся Шарик, думаючи, що то. гра Вони разом підбігли до танка й залізли в люк.
Почулося рокотання моторів – то поверталися мотоциклісти Лажевського. Кос пішов їм назустріч.
– Пообідаєте.
– По дорозі мої поїдять, будуть мінятися. Зараз у мене повний комплект людей.
– Звідки взяв?
– Наздогнав санітарні машини й забрав. По-перше, то мій взвод, по-друге, – вони в тил їдуть. Генерал виділив ще свій транспортер для захисту, а в ньому Лідка біля рації. Ота гарна лікарка питала про тебе. А тут весело було? – він обвів очима товариство.