Коли йому чистили рану, лежав спокійно, тільки закам'яніле обличчя зрошував щораз рясніший піт. Біль довго не вщухав, але врешті настало полегшення, і солдат кволо всміхнувся до санітарки.
Фельдшер Станіслав Зубрик насилу розігнувся, обтер рушником обличчя, а Маруся, нахилившись, добинтовувала нерухомо в лікті руку. Хоча в самої ліве передпліччя було перев'язане, робота йшла добре, тільки поволі.
– На сьогодні кінець, – з полегкістю зітхнув свіжоспечений хорунжий.
Він скинув білого фартуха й, відхиливши вхід до намету, щоб впустити більше повітря, почав надягати мундира, застібати пояса.
– Чудова робота, – похвалила його Вогник.
– П'ятнадцять років практики. Немало зшивав: після весіль, хрестин, за окупації. Мене знають не тільки в Мінську Мазовєцькому, але й у Венгровському, Гарволинському, ба навіть Луковському повітах. Але я, Марусю, – він стишив голос, немов звіряв їй велику таємницю, – я фахівець зовсім іншого профілю. Якщо у вас буде син або дочка, то прошу тільки до мене.
– Ну, що ви… – зашарілася Вогник, але очі в неї радісно заблищали.
– Серйозно – рука в мене вправна. І щаслива. Семеро трійнят маю на своєму рахунку, а близнюків уже й не пам'ятаю. – Зубрик ставав дедалі веселіший, але раптом посмутнів, згадавши про фронт. – А тут… Правду кажучи, я боюсь стрілянини. Мирна в мене вдача, панночко. Мушу старатися, мобілізувати волю, щоб не втрачати свідомості, коли десь близько гримне…
Помахавши рукою санітарці й пацієнтові, хорунжий Зубрик вийшов з намету на сонце. Біля Марусі залишився чуйний Юзек Шавелло, який, тримаючи в лівій руці ножиці та пластир, а в правій бинти, асистував, немов справжня операційна сестра.
– Прошу, – подав англійську шпильку. – Вказівний не ворушиться, але ж середній згинається.
Вогник сколола бинта й легенько плеснула пораненого по плечу.
– Готово.
Солдат підвівся і сів на столі.
– Дякую, сестричко, – сказав од щирого серця.
– Нема за що, – засміялася й легенько погладила його по голові.
– І я дякую, – Шавелло нахилив трохи голову, щоб Марусі легше було дістати.
– За що?
– Що дозволяєте допомагати вам.
Юзек не дочекався, щоб і його погладили, бо раптом загули мотори, і в рідкому березняку з'явилася колона, що просувалася до гоепіталю. Попереду їхали розвідувальні мотоцикли, за сто метрів позаду – автомашини, а останнім – кутастий бронетранспортер з товстим кулеметним дулом над бортом. Вогник не встигла скинути білого фартуха, як санітарні машини були вже біля наметів.
– Запитай, чи їм ніхто не зустрівся, – наказала Юзекові Маруся і перша побігла до прибулих.
З усіх наметів виглядали поранені, звідусіль шкутильгали назустріч. У блакитних полинялих фланелевих піжамах, зовсім не схожі на солдатів, але серця й думки в них залишилися ті ж самі.
– З якої дивізії?
– Де поранили?
– Є хто з четвертої?
– Артилеристи, до нашого намету!
З цієї маси вигуків і запитань виринув могутній баритон сивіючого водія.
– Відчепіться! Фронтовиків немає. Тільки в'язні з німецького концтабору.
З першої машини вийшла лікар Ірена. Перед нею виструнчився взводний, командир мотоциклістів.
– Дозвольте повертатися, громадянко хорунжа.
– Чому такий поспіх? Пообідайте в госпіталі.
– Слухаюсь, – відповів взводний, повернувся і гукнув до своїх: – Шлунки заправимо тут!
Ірена помітила серед поранених руду голову Марусі.
– Сержанте Вогник, підійдіть сюди!
– Слухаюсь.
Дівчина, як і всі поранені, була в госпітальній куртці, проте у власній спідниці та чоботях. Вигляд мала простий і водночас елегантний. Лікарка дивилася на неї допитливо й уважно. Подумала, що молодий командир танка має добрий смак, і тепло всміхнулася.
– Я зустріла «Рудого» й екіпаж.
– Усі здорові?
– Всі.
– Танк одержали?
– Одержали. Дуже приємні хлопці. Я з ними після вахтангурі.
– Після чого? – запитала здивована й трохи налякана санітарка. – Що це таке – вахтангурі?
– Грузинський брудершафт. Ми пили чудове вино, називали одне одного по імені…
Ірена взяла Марусю під руку і, розповідаючи далі, повела до штабу госпіталю. Коли обидві зникли між пораненими, Юзек Шавелло, який одним вухом прислухувався до їхньої розмови, знову закружляв біля машин, заговорюючи до санітарок і водіїв. Після кількох невдалих спроб натрапив урешті на більш балакучого взводного, командира мотоциклістів, що супроводили санітарну колону.