Після наради під каштаном перший побіг униз Юзек, підтримуючи завеликі на нього госпітальні штани. Діставшися до господарської частини госпіталю, зайшов у великий, мов клуня, намет, де під товстим брезентом ховалося справжнє царство простирадел, піжам, сорочок і кальсонів.
У наметі, захаращеному полицями й заваленому сотнями мішків, ніс службу сам начальник складу, а точніше, могутня, дебела пані капрал. Вона була така заклопотана, а може, тільки хотіла таку вдати, що зовсім не помітила Юзека.
– Рядовий Юзеф Шавелло! – вигукнув хлопець і виструнчився.
– Ну?
– Мені треба… – простяг руку до мішків на ближній полиці.
– Не руш, там бабські мундири. Чого тобі треба?
– Куртка тріснула, і в спину дме.
– Так би й сказав. Ось тобі голка, нитки. Сідай і зашивай.
– Слухаюсь.
Начскладу знову заходилася перелічувати цілу скирту кальсонів, щойно привезених із пральні.
Так, як і хвилину тому на Юзека, не звернула вона уваги й на Костянтина Шавелла, що ввійшов, накульгуючи, і зупинився перед нею, спершись на ліщинову палицю. Могла його не помічати, бо на блакитній піжамі не було погонів ані жодних відзнак; та, зрештою, в госпіталі по-іншому ставляться до чинів.
– Але ж… – почав сержант глибоким басом.
– Чого? – перепинила його начскладу. – Нещодавно міняли, чистих не дам.
– А я б і не взяв, – спокійно відказав сержант, присуваючись ближче до столу. – Тільки дивлюсь я, дивлюсь і думаю собі: які ви бліді, бо в наметі сидите й сонця майже не бачите.
– Війна, не час загоряти, – одрізала жінка, насупила брови й окинула поглядом Шавелла, ніби намагаючись угадати його наміри.
– Війні незабаром кінець, – правив своєї сержант, лагідно посміхаючись. – А від прогулянки часом більша користь, ніж од сидіння на роботі.
– Що ви маєте на увазі? -лише тепер жінка покинула рахувати. – Яка може бути користь од прогулянки? – спитала вона й замислено поплювала на хімічний олівець.
– А коли б, приміром, якийсь сержант, людина, може, і не першої молодості, але ще дядько хоч куди, хотів вам щось сказати…
– Хай каже…
– Тут він не скаже, – зітхнув Костянтин. – Є речі, про які можна говорити тільки на лоні природи, під весняним сонцем, а не, вибачте на слові, серед кальсонів, хоч і щойно привезених з пральні.
Начскладу вийшла з-за столу, пильно оглянула сержанта спереду і боків. її не часто запрошували на прогулянку, отже, подив якийсь час змагався в її серці з надією, аж поки надія перемогла і схилила до згоди.
– Катерина, – простягла вона руку, фіолетову від постійного писання хімічним олівцем.
– Костянтин, – сержант нахилився і ґречно поцілував руку, стукнувши, мов закаблуками, голими п'ятками в госпітальних капцях.
– Зашиваєш, малий?
– Зашиваю, – відповів з кутка Юзек. Начскладу хвильку роздумувала, чи не почекати, поки хлопець закінчить, але їй кортіло почути, що ж саме скаже сержант, отже, махнула рукою:
– Ну, то й ший собі.
Пані капрал підштовхнула Костянтина, вперед, і коли обоє вийшли з намету, справно зашнурувала вхід і повісила кілограмовий висячий замок на скобах, що з'єднували брезент зверху. Не могло бути сумніву – ніхто не проникне досередини. Глянула на сержанта, І він здався їй ще вродливішим, ніж у наметі.
– Ну, коли маємо йти… – вона відставила лівий лікоть.
– То ходімо, – підхопив Костянтин, узяв жінку під руку й повів у холодок під дерева.
– До лісу ведете, – сказала суворо пані капрал.
– Правда ваша, – відповів.
– Ви ж мали щось сказати.
– І то правда, – кивнув Шавелло. – Отже, пані Катерино, війна кінчається, весна буяє, кожна пташка, от хоч би ластівка, шпак, жайворонок, горобець, сойка, лелеченя, сорока…
– Скажемо, пане сержант, коротко: а також інші птахи, – начскладу хотіла пришвидшити хід подій.
– А також інші птахи, – згідливо мовив Костянтин, – гніздо мостять.
– І що з того?
– А те, що людина все-таки розумніша від пташки, також про майбутнє повинна думати… – розводився Шавелло і, оглянувшися, вирішив походити ще трохи, а тоді вертати назад, бо між деревами біля кухні помітив струнку Марусину постать.
Вогник підійшла до госпітальної їдальні під брезентовим дахом саме вчасно: за довгим, вузьким столом, сяк-так збитим із шершавих дощок, мотоциклісти вже дообідували. Взводний ковтав останні шматки, коли до нього підступив зброяр, літній чоловік з трьома автоматами, перекинутими за спину. Позаду нього стояла Маруся з оберемком магазинів через забинтоване плече.