– Санітарка казала, що вам потрібні.
– Нам? – здивувався взводний, але, побачивши сигнали, які подавала йому Маруся, змінив тон: – Ах, автомати, саме так…
– То беріть. Війна закінчиться, буде інвентаризація, а в мене на складі їх лишок.
Зброяр повернувся й пішов, а Маруся, прямуючи за ним, устигла ще прошепотіти мотоциклістові:
– За п'ятнадцять хвилин біля горба з каштаном. Проминаючи склад з мундирами, дала знак Костянтинові, щоб поспішав, а той кивнув головою – мовляв, розуміє. Начскладу не помітила їхніх жестів, бо саме відмикала замок, а потім, сміючись, розшнурувала брезент.
– Ох, пане Костянтин, ви таке кажете…
– Я вас прошу, пані Катерино.
– Отже, після вечері, – простягла йому руку для поцілунку. – Цікаво, як ви своє оповідання закінчите.
В кутку намету скромно сидів на стільці Юзек Шавелло, старанно зав'язував вузол і відкусував нитку.
– Готово?
– Так точно. Ось кладу нитки, тут голка, дякую, пані капрал.
– Добре, добре, синку, – відповіла лагідно жінка. Вона знову взялася рахувати білизну, але робота не йшла так справно, отже, перегодом усміхнулася сама до себе і, вийнявши з кишені дзеркальце, почала поправляти зачіску.
Молодий Шавелло ще раз уклонився й, покинувши намет, поволі обійшов його довкола. Оглянувся, чи ніхто не бачить, і, вхопивши кінець мотузки, що виглядала з-під брезенту, сховався в густих кущах ліщини край лісу. Присівши в траві, став тягти мотузку, мов рибалка, який знає, що гачок його вудки ковтнула велика риба. І ось у траві біля хлопця з'явилися три чималі мішки. Юзек ухопив їх і, не гаючи часу, шмигнув у березняк.
Якийсь час між деревами не було видно нікого. Потім прилетіли двоє жовтодзьобих закоханих шпаків – тупцювали одне біля одного на траві, заглядаючи під торішнє листя. Прибігла білочка, викопала.з-під пенька якийсь скарб і втекла, залишаючи вітрові на забаву рудий пух із зимової шубки.
Сорока заскрекотала на вершечку берези, попереджаючи про прихід Станіслава Зубрика. Хорунжий крокував весняним чагарником, насолоджуючись тишею та запахом молодого весняного лісу. Йшов стежиною, яка завела його на вершину горба; тут Зубрик зупинився мов скам'янілий, бо на близькій берізці, вкритій тільки ніжними листочками, раптом зависли дві госпітальні куртки й пара штанів. Зубрик підняв руку і, хто знає, може б, і перехрестився, щоб прогнати злих духів, коли б за густим кущем не побачив Марусю, яка застібала мундира, та обох Шавеллів.
– Агов! Агов! – гукнув безжурно фельдшер, зрадівши, що дивовижа з'ясувалася сама собою.
Проте ті троє не виявили радості, знітились, сховали назад руки.
– Я вийшов на прогулянку. Хочете разом зі мною? – запропонував Зубрик.
– Ми краще… – почала Маруся.
– Вам, громадянине хорунжий, туди? – спитав Костянтин Шавелло й показав у глиб лісу, а коли фельдшер ствердно кивнув, додав: – А нам, пробачте, он у той бік.
Хорунжому стало прикро. Він насупив брови, розвів руками й, похнюпившись, подався далі. Але, ступивши декілька кроків, розсердився на невдячність нижчих за чином і повернув назад.
– Що означають ці піжами на дереві? Хто їх на склад однесе? – спитав, заклавши за спину руки. – І чому саме ви, пані Вогник, у польському, а не в своєму мундирі? Га?
Усі замовкли. Ті, до кого звертався хорунжий, були неспроможні дати тямущу відповідь, а Зубрик не знав, як їх до цього змусити і на додаток з жахом повідомив: його пацієнти ховали за спиною не що інше як автомати.
Хтозна, чи довго стояли б мовчки, та на шосе з'явилися мотоциклісти і зупинились, як було домовлено, біля горба.
– Гей, змовники, готові? – гукнув взводний, перекрикуючи торохтіння моторів.
– Тікаєте з госпіталю? Куди? – занепокоївся хорунжий.
– В Берлін, – відповіла Маруся і попрямувала до шосе.
– Але ж там найзапекліші бої, вогонь, бомби, снаряди.
– Саме тому, – підтакнув старший Шавелло й пішов услід за Марусею.
– Голову мені зніме комендант госпіталю, кола довідається, що я дав вам утекти! Може, навіть розстріляєі
– Отож-то, – вдруге підтакнув сержант.
Становище, напевне, видавалося хорунжому безнадійним, і він навіть подумав, чи тут його поховають, чи все-таки тіло повезуть до Мінська Мазовєцького.
– Товаришу військовий фельдшер, їдьмо з нами, – несподівано запропонувала Вогник з чарівною усмішкою.
– Я?! – Зубрик, жахнувшися, аж позадкував і заточився.
Розмовляючи, всі наближалися до шосе, на якому ждали мотоцикли із заведеними моторами. Вогник, не дочекавшися відповіді на свою пропозицію, засалютува-ла хорунжому й зграбно скакнула до причепа, обидва Шавелли зробили те саме. Молодий допоміг старшому, якому ще трохи заважала поранена нога.