Все це тривало хіба що дві секунди. Потім з темної пащі печі показалися Густлік і Томаш, підтягуючи рукави й оглядаючи кулаки.
– Четверо були всередині, а цей п'ятий, – порахував Єлень. – А навіщо ти їм одяг приніс?
– Погрожували, що вб'ють Марусю. – Кос показав очима на Григорія, який під руку виводив дівчину з середини печі і, вибачливо всміхнувшися, докинув: -Хвилиночку, ось у руці граната із знятим запобіжником, вже пальці задубіли.
Він підбіг до димаря, крізь вибиту снарядом діру кинув сталеве яйце і стрибнув убік.
Гримнув приглушений вибух, просвистіли в повітрі поодинокі осколки, вивалився клуб сажі, і раптом звідкілясь ізнизу долинув стогін, а потім слабий голос покликав по-німецькому:
– Люди! Рятуйте!
– Хай йому чорт! – вилаявся занепокоєний Густлік і перший зник у каналі, що вів під димар.
– Томашу, пильнуй оцих душогубів, – наказав Янек. Вхопивши пістолета, він кинувся за Єленем.
– Вогнику, що з тобою? – запитав Григорій, дивлячись на зблідле обличчя дівчини.
– Господи… – злякано проказав Томаш.
– Поранили. В останню мить ударив багнетом. – Маруся доторкнулася до липкої плями на лівому передпліччі. – Та це дрібниця, рана неглибока, до весілля загоїться.
Густлік виніс із підземелля худющого чоловіка з поголеною головою, в якому неважко було вгадати в'язня, що про нього казав Кугель. У закривавленій на грудях сорочці, у тикових штанях, з-під яких, мов висохлі патики, стирчали ноги, в дерев'яних черевиках, що ледве трималися па ступнях, втікач видавався химерною потворою. Лише темні, змружені від світла очі на блідому, немов у трупа, обличчі робили його схожим на живу людину.
– Вогнику, бинти! – покликав Янек, не знаючи ще, що дівчину теж поранено. – Хай йому грець, осколок моєї гранати…
Шарик ішов поряд. Німець з жахом стежив за кожним рухом пса, намагаючись захиститися рукою, яка безсило звисала вниз.
Санітарна машина, що їхала вгору головною вулицею Рітцена, була переповнена; поранені лежали на носилках, поставлених одні над одними, по троє з кожного боку. В задніх дверцятах, наполовину зрізаних снарядом, спустивши ноги, сидів молодий Шавелло і сперечався з Костянтином, який лежав на нижніх носилках і димів здоровенною самокруткою.
– Ви ж бачили мене в бою. Ну й що з того, що вказівний негнучкий, коли середній палець згинається.
– Не марудь, Иосифе. Ми в госпіталі не забаримося: перев'яжуть, а потім побачимо, що доведеться робити.
– Ось зараз вистрибну і повернуся в полк.
– Не стрибай, любий. Хто ж дядька відведе, дужим плечем підтримає? Чекай-бо, чекай…
У бічній вулиці Костянтин помітив гурт танкістів, розігнав рукою густу хмару тютюнового диму, пізнав Томаша й Марусю, за якими йшли полонені, несучи ще когось на плащі.
– Стійте, пане хорунжий, стійте! – гукнув він і, вхопивши палицю, на яку спирався, загрюкав у кабіну.
У прямокутному віконці, з якого давно вже вилетіла шибка, показалося налякане обличчя літнього фельдшера.
– Наліт? – запитав, насупивши брови.
– Ні. Візьмемо ще одного пораненого, – пояснив сержант і додав, звертаючись до племінника: – Посунь-ся-бо трохи, звільни місце.
Побачивши, що санітарна машина гальмує, танкісти прискорили ходу. Кос підбіг до машини і, привітавшись із Шавеллами, заглянув до кабіни.
– Громадянине хорунжий, доповідає сержант Ян Кос, просимо…
– Станіслав Зубрик, – простягаючи руку у віконце, відрекомендувався той цілком по-цивільному, – з Мінська Мазовецького.
– Візьміть двох поранених.
– А можна? Я фельдшер, тільки три тижні як у війську, тож і не знаю, що можна, а що ні. А тут ще весь час стріляють…
– Мабуть, на дах їх покладемо, – буркнув водій.
– Таке скажете! – обурився Шавелло. – Ми зараз посунемося. – Засичавши з болю, він сповз на підлогу: – Куля-дурепа ногу зачепила.
Густлік і Томаш обережно зняли пораненого з плаща й поклали на носилки. Есесівці похмуро стежили за їхніми рухами.
– Але ж і худенький! Сволота, мабуть, ваш ротний кухар, – обізвався до пораненого здивований Шавелло.
– Не розуміє, – пояснив Кос. – Німець.
– Ану забирайте його! Хай йому чорт! Для наших місця не вистачає… – розсердився водій і, вистрибнувши з кабіни, підбіг з карабіном у руні.
– Спокійно, – Кос поклав руку на кобуру. – Хорунжий дозволив.
– Звичайно, якщо помістяться, – фельдшер заглянув крізь віконце в кузов.
– Це щоб я німцеві поступився місцем? – скоріше здивувався, ніж розсердився сержант.