– Я за нього! – виструнчився Єлень і, думаючи про своє, буркнув собі під ніс: – І чого вона у той вогонь полізла?
– Ще сьогодні представники Першої армії їдуть до Варшави, щоб доповісти польському урядові про здобуття Берліна, – говорив генерал. – 3 різних підрозділів по одному солдату від кожного підрозділу, отже, від танкової бригади, може, когось із вашого екіпажу…
Єлень дивився на Григорія, який погладжував вуса, на Віхуру, який значущо мружив око, і, врешті, на Томаша, який утупився в нього.
– Хай рядовий Черешняк їде. Там у нього батько близько.
– Перенеси, Томашу, свої речі в мій транспортер, – наказав генерал, киваючи головою.
Томаш уже зрушив з місця, але Єлень притримав його за рукав.
– Пам'ятай: коли хоч на годину запізнишся – голову відірву. А мотлоху половину залиш, бо підвередишся.
– Не підвереджуся! -запевнив Черешняк.
– Єлень! – покликав генерал.
– Слухаю.
– А кого на його місце?
Густлік замість відповіді оглянувся на сапера, який стояв осторонь, мовчки спостерігаючи за подіями. Генерал і собі глянув на сапера – та й занімів з подиву.
– Капітан Іван Павлов, – доповів офіцер, – сапер, приданий екіпажеві танка на період бойового завдання.
– Неймовірно – пробурмотів генерал, простягаючи руку. – Схожий, як викапаний.
– Ми разом під водою воювали, брали станцію під землею, – пояснив Єлень. – Звикли вже…
– Хочете цих кілька днів їздити з нами? – запитав генерал капітана.
– Славний екіпаж, – відповів капітан.
– Наші підрозділи вже підходять до Ельби. Марусю, Лажевського й решту я заберу з собою, а танк хотів би кинути саме туди. Куди ж той Кос подівся?
– Підпоручик Кос? – перепитав Єлень, смакуючи нове звання. – Зараз його покличу. – Підніс долоні до рота й гукнув у бік Бранденбурзьких воріт: – Янеку!
Тепер усі побачили нагорі біля квадриги маленьку постать хлопця в білій сорочці, який махав рукою, даючи знати, що чує.
Проте Янек не поспішав повертатися. Сів на сходи й прикріплював зірочку до погона, розмірковуючи, скільки подій відбулося за останні години.
Одягнув мундира, застебнув пояса, а потім поліз ще вище, аж до копит здиблених коней. Поклав на постамент ротмістрів кашкет. Подивився, відсунув далі від краю, щоб вітром не скинуло.
Знизу знову долинуло:
– Яне-е-е-ку!
– Почекаєш, не горить, – буркнув хлопець собі під ніс. Поспіхом збіг на кілька східців униз, а потім пішов спокійно, кидаючи оком то на лівий, то на правий погон, на блискучі зірочщ. Обличчя в Янека було серйозне, а очі сміялися.
Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ
З Берліна, з цієї площі під великими ворітьми, Томаш поїхав транспортером до штабу армії. Не хотілося йому вилазити, бо офіцерів там було, як грибів після теплого дощу в лісі, і коли кожному віддавати честь, то за годину рука задубіє. Забився в куток, але полковник наказав збиратися і залазити просто до ваговоза, де вже сиділи якісь військові. Черешник оддав честь, засунув свої мішки під лавку і сам заліз туди, мов цвіркун за пічку, бо лежачи краще дорогу перебути.
Не минуло й півгодини, як вирушили в путь. Попереду – чорний мерседес, а в ньому худий і високий полковник-заступник командуючого Першою армією по політичній частині; потім сунув старий студебекер, на якому їхав розмаїтий фронтовий народ. Усякі там були, рядові й танкісти, і навіть один льотчик – капітан з полку винищувачів «Варшава». Були піхотинці й артилеристи, мінометники й сапери, зв'язківці й кавалеристи.
Їхав навіть кореспондент армійської газети. Носив окуляри в дротяній оправі, був ясноволосий, кучерявий, дуже язикатий – ввесь час анекдоти розповідав, тупаючи довгими, мов у лелеки, ногами в зеленкуватих брезентових чоботях.
Черешняк бачив усіх з-під лавки, але не обзивався. Хотів слухати сам. А коли набридало, заплющував очі і думав, як улаштувати, щоб часу вистачило до батька завітати, бо з Варшави до рідної домівки – менш ніж вісімдесят кілометрів. Потім знову розплющував очі і крізь шпарину між бортом та лавкою дивився на зелену озимину, на села, де спалені, а де цілі, на міста, якими проїздили.
Їхали півдня, потім цілу ніч, тільки з короткими зупинками, щоб дати поспати водієві, бо поливання водою вже не допомагало – хлопець до цього боєприпаси на фронт возив. Поспішали дуже, але до Варшави прибули тільки десь опівдні. Черешняк дивився здивовано на руїни, на рештки будинків, де подекуди вже зеленіла трава, потемнілі від вологи, а може, моху. Дивувався, де живуть ці люди, які, мов мурашки, висипали на вулиці.
Кореспондент був варшав'янин і називав вулиці, якими проїздили. Отже, Томаш знав, що їхали Єрозолім-ськими Алеями, повернули на Познанську вулицю, потім на Новогродську і зупинилися перед будинком, котрий, наче дівчина, називався Рома і не був зруйнований.