З першої машини вилізло четверо, серед них худий полковник – заступник по політичній частині самого командуючого армією. З другої висцпали офіцери, сержанти, солдати, останній стрибнув з кузова Томаш. Трохи здивувався, що повний рюкзак – тільки в нього. Іншим, мабуть, усе було байдуже. Юрбою, мов в атаку, побігли до будинку, аж вартові, які там стояли, – міліціонери й цивільні з пов'язками, – трохи здивувалися.
– Громадяни! Товариші! Куди?
– Делегати Першої армії на сесію Народної Ради, – відповів полковник.
– Не впізнаєш? – прошепотів старший із цивільних міліціонерів, який стояв на дверях, і відступив з дороги.
За полковником усі один за одним увійшли до вестибюля і стали підніматися по сходах, застелених червоним килимом.
– Громадянине… – наздогнав черговий Томаша і плеснув його по рюкзаку. – 3 цим у залу не можна.
– Я стану збоку й біля ноги покладу… Черешняк захищався хоробро, але чергові наполягали і затягли його до гардеробу.
– Ніхто нічого у вас не забере. Віддасте потім номерок і одержите назад.
Томаш недовірливо оглянув маленьке кружальце з цифрами. Волів би не розлучатися з трофеями, але його рюкзак уже повісили на гаку, мов зарізане порося: держак сокири стирчав, як задубіла нога.
З зали чути було оплески, гомін, а потім раптом усе затихло, і лише один голос долинав крізь стіни.
– Ви запізнюєтеся, і громадянине, – підганяв черговий.
Томаш заспокійливо кивнув головою, адже збори – не танк, і пішов по м'яко застелених сходах. Килим припав пилюкою після солдатської делегації – не було коли ані помитися, ані поголитися, ані обтрусити куряву. Черешняк легко знайшов бічний вхід, а потім залишилося пройти ще з п'ять метрів одкритої території. Подолав цей останній відтинок, нахиляючись, як під вогнем, і виструнчився на лівому фланзі шеренги делегатів, що стояли обличчям до зали.
– На руїнах Берліна, – говорив полковник з високої трибуни, – поряд з переможними червоними прапорами майорять наші знамена. На шляху битв од Вісли до Берліна ми завдали ворогові великих втрат: п'ятдесят п'ять тисяч німецьких солдатів і офіцерів убито, взято в полон двадцять вісім тисяч, знищено сто шість танків, захоплено дев'яносто вісім, знищено сімсот шістдесят три1 гармати, захоплено шістсот п'ятдесят дві…
З погано прихованою гордістю, з ледь помітною переможною усмішкою слухали ці слова делегати всіх родів військ, всіх підрозділів Першої армії, а серед них і Томаш 3 Шоломом у руці- У вибілених дощами і сонцем мундирах, Й незграбних чоботях, у заяложених кашкетах, і з обличчя кожного видно було: всі багато пережили, а душа в кожного – солдатська.
– Ми є і будемо мечем польської демократії Перша армія ніколи вас не підведе!
Усі обличчя, здавалося, скидались одне на одне, всі дивилися на трибуну й солдатів. У дальніх рядах майнуло двоє ніби знайомих, а впізнати не було коли, бо посли вже зірвалися з місць, заплескали в долоні й закричали щосили:
– Хай живе армія! Хай живуть!
Якась жінка підбігла, дала три білі й золотисті нарциси льотчикові, за нею рушили інші, зробилася тиснява. Навколо кожного – десять усміхнених облич, до кожного простягнено десять пар рук. Томаш потискував ці руки, але дивився поверх голів, немов когось шукав, бо здалось йому, що побачив селянина, дуже схожого на батька.
Коли раптом вигулькнув біля нього саме той, схожий на батька. Зблизька був не такий схожий, бо урочистий, в темному костюмі із краваткою, але виявилось – це все-таки він. Простяг руки до сина. Міцно обнялися, хвилину мовчали, а потім перший обізвався батько, намагаючись говорити суворо:
– А що ти тут робиш, Томеку? На дверях стоїш, чи що?
– Я делегат разом із заступником командуючого армією…
– Саме тебе вибрали? – не йняв віри старий Черешняк.
– Мене. А як ви сюди потрапили?
– Я теж делегат. Тобто депутат. З батьком твого командира, – показав на Станіслава Коса, який махав їм рукою над головами, проштовхуючись ближче.
– І що ви тут робите? – не міг надивуватися Томаш.
– Керую, – сказав старий.
– Чим?
– Польщею, – відповів батько і, відчуваючи потребу детальніше пояснити ситуацію, за якусь мить додав: – Не сам. Разом з іншими.
Помовчали довгу хвилину, дуже здивовані обидва, бо хіба ж це не дивно, щоб із села, та ще й з фільваркового, до уряду брали або делегатом од армії посилали. Нові наставали часи, інші, ніж раніше. Врешті син зітхнув і запитав, стишивши голос: