Піхота вийшла на обрій, прискорила ходу. Танки піддали газу. Водії вирівнювали стрій, щоб водночас форсувати хребет височини і не дати ворогові змоги випустити багато фаустпатронів. Ще мить – і загриміли гармати, зацокотіли, кулемети, сталева лавина перекотилася на другий бік насипу, брязкаючи гусеницями по кам'яній бруківці.
Наша артилерія вела вогонь з максимальною швидкістю. Зграї важких снарядів пропливали по небу, падали чорно-червоною хмарою на плутанину окопів, що виднілася попереду. Пологими полями, за якими вже вгадувався берег великої ріки, могутньою лавиною йшла в атаку піхотна дивізія. В останню атаку поляків у цій війні.
Ворог не поступався, не мовчав, стрів наступаючих сильним артилерійським і кулеметним вогнем.
– Прямо тополя, праворуч десять, гармата!… – командував Кос.
– Єсть гармата, – прицілившись, відповів Єлень.
– Готово! – зарядивши, відповів Павлов.
– Вогонь!
Гримнув постріл, і Григорій негайно змінив напрям, щоб зійти з лінії прицілювання, якщо хтось у них намірявся стріляти. Важко дихаючи, спітнілий Віхура очищав дорогу короткими кулеметними чергами. Били густо… Між одним і другим пострілом з гармати Павлов заледве встигав глянути в перископ, проте помітив, як сусідній танк натрапив на міну і зник у фонтані вибуху, потім спалахнуло вишневе полум'я.
Засвистіла важка міна. Близький вибух струсонув танком. «Рудий» покотився далі, але капітан помітив позаду смужку диму, що проникала досередини.
– Горимо! – доповів.
– За прикриття! – наказав Кос.
Саакашвілі слухняно з'їхав у старий окоп, закритий од заходу стіною зруйнованого будинку. Ще не замовк двигун, як Павлов зірвав вогнегасника, відкрив люка і, не зважаючи на свист куль, вистрибнув і скотився по броні на землю.
За баштою по жалюзі над мотором повзло полум'я. Павлов спрямував на нього струмінь піни з вогнегасника.
З переднього люка вистрибнув Григорій, теж із вогнегасником у руках, але йогб втручання вже було не потрібне.
– Вогонь погашено! – гукнув він.
– Допомогти вам? – спитав задиханий майор, підбігаючи з кількома піхотинцями, один з яких ніс батальйонну рацію.
– Ні, спасибі, – промовив Павлов.
«Рудий» загримів гарматним пострілом, бив з кулемета, підтримуючи з місця атаку піхоти.
– Коли впораєтесь, виїздіть на берег Ельби, – наказав майор.
Піхотинці побігли далі, а Павлов і Саакашвілі почали стирати піну з танка.
– Головне – вентиляційний отвір очистити, – бурчав ірузин, – решта сама випарується.
Хвилин за дві танк був готовий до маршу.
– Як справи? – запитав капітана Віхура, що сидів спітнілий у танку.
– Все гаразд, – відповів Павлов. – За годину будеш рибу ловити в Ельбі.
Мотор завівся легко. Виїхали з окопу і помчали щодуху вперед, проте поки наздогнали цеп і встигли випустити заледве три снаряди, проти неба замайоріли білі прапори.
– Підготовили заздалегідь, чи що? – здивувався Янек.
Піхотинці вели полонених. Танки, серед них і «Рудий», оминали їх і з відкритими люками їхали в напрямі дедалі яскравішої зелені. Крізь укриті молодим листям гілки блиснула вода, і Павлов сказав:
– Ельба.
– По-польськи Лаба, – додав підпоручик Кос.
– Не знаю, як ви, – обізвався Віхура, – а я вже скинув чоботи.
Віхура виніс із танка сидіння, поклав його на чотири камені й мочив ноги в теплій воді прибережної мілини, тримаючи в руці чималу жердину, яка правила йому за вудку. Мокла мотузка, прив'язана до корка від термоса замість поплавця.
Щораз дужче припікало сонце. Капралів мундир висів на вербі, біля нього державний прапор, а під кущем стояли чоботи.
Трохи поодаль, в тіні величезного куща, лежали на брезенті решта членів екіпажу. Нікому не хотілося ані мити танк, ані чистити гарматне дуло, бо війна закінчилася. Взагалі невідомо було, що робити. Загоряли, відпочивали, ліниво перемовлялися.
– Спершу риба, – говорив Янек.
– Ні, головне – командування гітлерівців, – заперечував йому Густлік.
– Риба.
– Та ж ні. Кажу тобі – оберкоманда швидше здасться.
– Поб'ємось об заклад?
– На що?… Як я виграю, ти даси мені перепустку до Рітцена.
– Не маю права. Генерал може. Скучив?
– Дуже хочеться, – зітхаючи, признався сілезець, – і до Гонорати, і додому, Скоро вже чотири роки, як батьків не бачив.
– А як моя візьме, то ти того пічкура будеш чистити, розчиняти і смажити.
Підсунули сплетені руки Павлову, щоб розбив. Григорій подумав – це йому, і разом з капітаном ударив. На мить долоні всіх чотирьох з'єдналися, нагадавши давні часи під Окою. І двох років відтоді не минуло, а скільки подій відбулося, скільки змінилося, як багато чого вже ніколи не вернеться. Всі задумались, засумували, не знали, що буде далі.