Саакашвілі, взуваючи чоботи, заявив:
– Піду на шосе, може, про щось довідаюсь.
– Іди.
Кос теж підвівся, босоніж заліз на танк.
– Почекай, – відсунув убік Шарика, який сторожив на башті.
Переступаючи з ноги на ногу, бо розпечений метал пік ступні, зняв ордени з танкової рації. Виліз із танка, сів на розісланий брезент і заходився чистити їх ганчіркою.
– Ні, я вже ні, – відповів Павлов на запитання Густліка, якого Янек не чув. – Навіть метал з часом зношується, а людина тим більше. Наприклад, після визволення Варшави на вулиці Шуха… Навіть відповідати немає бажання. Хай інші розміновують, а я буду переходити вулиці тільки на перехресті, буду пити кип'ячене молоко і завжди носитиму шарфик од простуди. Ми вже своє відпрацювали…
Кос не погоджувався з сапером, навіть подумав, що Іван так тільки говорить, щоб легше на серці стало. Вирішивши змінити тему, запитав:
– Куди тепер, товаришу капітан?
– Коли?
– Зараз. Тепер, – повторив Густлік, думаючи про те саме, що й Кос. – Війна кінчається.
– Повернуся до своєї частини. Мабуть, ще на місяць або на два пошлють кудись комендантом міста, бо знаю мову, і зразу після цього – до Новосибірська. До своїх. Я ж показував вам фото.
– Я б ще раз подивився, – сказав Єлень.
Обережно взяв фото, приглядався до хлопчиків і повновидої усміхненої жінки, крутив головою. Один, другий раз одкрив рота, але не міг зважитися, і лише за третім разом несміливо й тихо сказав:
– Важко таких синків змайструвати?
– Навіть не оглянешся, – серйозно сказав капітан, – а коли вже будуть, то на голову сядуть.
– Жаль, – сказав Кос.
– Чого?
– П'ять днів як познайомились, а ви кажете: додому.
– Воювалось нам разом непогано, – додав Єлень. – І у воді, і в огні. Ви сьогодні «Рудого» врятували…
– Я теж звик до вас, як до братів, – перепинив його Павлов, щоб не вислуховувати подяк.
Віхура, який досі сидів нерухомо, раптом зірвався на ноги з вудкою в руках.
– Риба? – запитав Кос з надією в голосі.
– Їдуть! До нас їдуть! – гукав капрал.
Водночас всовував босу ногу в чобіт, надягав мундира й прив'язував прапора до лозини, що правила йому за вудку.
– Хто їде?
– Причепуріться трохи, дуже вас прошу, щоб сорому перед чужими не набралися.
Кос стрибнув на танк і з висоти Шарикового поста побачив чималий гумовий човен, що перетинав річку. Течія зносила його на кущі лози, серед яких стояв «Рудий». В човні сиділи троє американських солдатів: спереду чорний як ніч негр, за веслами молодий хлопець з коротко підстриженою чуприною і на кормі трохи старший за віком капрал з вусиками.
Собака гавкав на чужих. Вони його теж помітили, всі враз заговорили, засміялися, і той молодший дужче наліг на весла. Ще хвилина – і гума зашурхотіла по піску. Всі троє вистрибнули на берег, витягли понтона й зупинилися.
Навпроти стояли наші хлопці, вже в мундирах і чоботях, тільки Густлік, вибачливо посміхаючись, застібав гаплики під шиєю. Собака сидів біля Янека і уважно придивлявся до чужих.
Ще якусь мить усі мовчали. Коли Кос уже розтулив рота, молодий американець, діставши стусана від капрала, скривився, немов укусив недозрілого лимона, і врешті прошкварчав, мов сало на сковороді:
– Ссстрассвуйче!
Шарика і Єленя здивували ці дивовижні звуки, але Павлов зрозумів їх і, пригадавши уроки іноземної мови в школі, ввічливо відповів по-англійськи:
– Хто ви?
Всі дружно засміялися. Негр перший простяг руку, і всі почали потискувати один одному долоні, поплескувати по спині й перекрикувати один одного:
– Нацистам капут!
– Перемога!
– Росія, Америка, попєда! – гукав молодий, якому здавалося, що трохи вміє по-російськи.
– Побєда, – поправив Павлов.
– Мир, – сказав капрал, трусячи Густлікову руку. – Мир у всьому світі.
– Звідкіля по-польськи знаєш? – несподівано спитав американський капрал.
– Ти ще питаєш, американський лопух, звідкіля я по-польськи вмію? – не на жарти розсердився Густлік. – А ти звідкіля?
– Яз Огайо, але моя мати мала маленьку ферму біля Нового Тарга.
– Так би й казав. Давай сюди свою дурну головешку! – розкрив обійми Густлік. – То аж над Ельбу нам треба було приїхати, щоб зустрітися…
– Поляк? Поляк? – Американець тикав у груди Ві-хуру та Коса. – А ти?
– Росіянин, – відказав Павлов. – Рашен.
Віхура тим часом метнувся, розіслав на танковій броні чистого рушника, поставив пляшку, хліб, одкрив банку консервів.