Розділ XXI ВИКРАДЕННЯ ГОНОРАТИ
Опівночі, між 8 і 9 травня 1945 року, в місцевості Карлсгорст, на околиці Берліна, маршал Жуков наказав привести фельдмаршала Кейтеля і його двох колег до зали, де на столі лежав підготований акт беззастережної капітуляції.
«Ми, нижчепідписані, діючи від імені німецького головного командування, погоджуємось на беззастережну капітуляцію перед Головним Командуванням Радянської Армії і одночасно перед Головним Командуванням Експедиційних Сил Союзників усіх наших збройних сил" на суші, на морі і в повітрі…»
В нуль годин за московським часом акт капітуляції було підписано, і війна закінчилася.
О другій годині ночі московська радіостанція передала цю звістку, і тоді на всій лінії фронту спалахнула стрілянина, як ніколи під час боїв – усі стріляли на радощах, уже не в противника, а в зоряне темно-синє небо. Наступного дня в усіх арміях, дивізіях і полках почалися гучні бенкети, прийоми, святкування. Всі, хто залишився живим, хотіли гуляти.
Танкісти звикли діяти рішуче і швидко, тому в танкових і моторизованих підрозділах столи було накрито, тільки-но колони підійшли до районів зосередження.
Травневе сонце виблискувало на міді інструментів, засвічувало вогники на срібній паличці диригента і в окулярах худого капрала, який дудів у найбільшу трубу. Оркестр грав, стоячи на сходах білого великого будинку. З яблунь, груш і слив несміливо падали пелюстки в такт ударів бубна.
Під деревами, за столами, поставленими в ряди і застеленими простирадлами, сиділи танкісти, генералові гості. Співали під музику «Землянку», «Оку», «Розшумілися верби плакучі», піднімали тости, які закінчувались неминучим: «Хай живе!»
Екіпаж танка 102 сидів за невеличким столиком під розлогою яблунею, всипаною блідо-рожевим пахучим цвітом. Столик угинався від страв, не бракувало й пляшок, але здалека було помітно: ці четверо не дуже веселяться.
Може, тому сумували, що саме сьогодні вранці попрощалися з капітаном Павловим – його призначили комендантом містечка. Запрошував усіх у гості, але не знали, чи буде їм по дорозі.
Віхура, розмахуючи руками, вже довгий час пояснював щось, а коли оркестр обірвав музику, щоб передихнути й перекусити, закінчив, стукаючи по столу кулаком:
– Усі будинки позаймають, роботу розберуть, найвродливіших дівчат до шлюбу поведуть, а нам з нашими орденами доведеться горобців на городах лякати.
– Не так уже й погано, – заспокійливо буркнув Густлік. – Ти сам казав, що або автомобільну фірму відкриєш, або вірші писатимеш…
– Що там вірші, – урвав його Франек. – Я старим парубком залишуся. Один Кос може не журитися.
– Я теж, Панночка Гонората…
– Не будь такий упевнений. Може, її давно вже в Рітцені нема або за Кугеля вийшла заміж.
– Є і не вийшла, – всміхнувся Густлік, але відразу посмутнів, бо подумав -з дівчатами все може статися.
– Франеку! – Григорій штовхнув під бік Віхуру. – Напишімо разом листа до Гданська, щоб сестри Боров'янки приїхали нас навідати.
– Перепусток їм не дадуть, – капрал зморщив носа й потер лоба долонею.
– Може, хай спробують приїхати до Лідки й Марусі, до госпіталю, – порадив Янек і одразу ж додав: – Я одержав листа від Марусі, але не все там розумію.
– Покажи, може, разом… – запропонував Григорій. Проте читати листа не довелось, бо підійшов генерал, який з келихом у руці ходив од столу до столу, усміхався, поздоровляв і цокався, як доброму господарю личить. Він дуже здивувався, помітивши, що екіпаж «Рудого» майже не доторкнувся до їжі й напоїв.
– Що це таке? Піст? – спитав, перекрикуючи оркестр, який заграв вальса.
– Так, – відповів за всіх Саакашвілі. – Спершу піст, потім торт.
– Не розумію.
– На солодке чекаємо, громадянине генерал, – пояснив Кос. – Старший сержант Шавелло попередив, що він сьогодні з нагоди закінчення війни…
– Щось таке приготує, чого ніхто з нас не куштував, – докінчив Густлік.
– А може, він вас обдурив, і залишитесь голодні, – засміявся командир і простяг руку з келихом до Коса. – Випиймо за цю зірочку, щоб не остання…
– За другу велику ми теж не пили, – підказав Єлень, показуючи на генеральський погон.
Випивши трішки вина, командир пішов далі.
– Чому про перепустку не попросив? – буркнув Янек.
– Не встиг, – виправдувався Єлень.
– Може, й справді Шавелло нас дурить? – занепокоєно запитав Віхура.
– Ідуть, – перший помітив Григорій.
Між деревами з'явився довгий ряд кухарчуків у білих фартушках, з тістечками- й тортами на тацях, а попереду в розкішному ковпаку крокував сержант Шавелло з окулярами на носі, які одягав лише в найповажніших випадках. Побачив генерала і, виструнчившись, попрямував туди, щасливо всміхаючись. На кришталевій таці ніс запашний торт, удвічі більший за протитанкову міну, який виблискував глазур'ю і кремом. Навіть не помітив, як минув екіпаж «Рудого».