– Пронесе повз нас, негідник, – прошепотів Густлік.
– Не пронесе, – крізь зуби відповів Віхура і, повернувшись у кріслі, спритно підставив ногу Шавеллу.
Той захитався, витяг уперед руки. Саакашвілі перехопив тацю і поставив торта на стіл. Віхура кинувся піднімати сержанта і робив це так, щоб той якнайдовше не міг устати. Аби не Юзек, який поставив тацю з тістечками в траву і теж поспішив дядькові на допомогу, тривало б це дуже довго.
– Іде людина, іде й раптом спотикається, – бурчав Костянтин, стріпуючи пісок з колін. – Добре, що хоч торт…
З подиву й розпачу сержантові враз одібрало мову. Танкісти, облизуючись, наминали торта. На таці лишилася вже тільки половина з ножем, що стримів у шоколадному пагорбі.
– Танкісти! – заверещав мов навіжений Шавелло і, вириваючи з-під кітеля пістолет, прошепотів крізь сльози: – Моліться, поки не пізно…
– Дядьку, що ви? – схопив його за руку Юзек.
Ззаду підбігло двоє чергових розпорядників з пов'язками, вирвали пістолета й попід руки повели сержанта до будинку.
– Що сталося? – запитав суворо генерал, підходячи від сусідніх столів. – П'яний?
– Та ні, здається, – відповів Янек. – Не знаю, чому він на нас з пістолетом…
– З'ясуємо.
Командир пішов перший, за ним підпоручик Кос, Єлень і слідом Віхура. Швидко минули столи, обійшли будинок. Юзек Шавелло з поясом у руці й солдат у дверях стали струнко. У відповідь на нетерпеливий жест вартовий одчинив засув.
Не звикнувши ще до темряви, що панувала в приміщенні, генерал грізно запитав:
– Ви що, збожеволіли, Шавелло?
– Нерви… – схлипнув голос десь у кутку.
– Війна закінчилася, то ви в своїх хочете стріляти? Старший сержант вийшов без пояса з темряви, став струнко і, схлипуючи, пояснював:
– Я ж усю ніч старався… Губи зробив з апельсина, носа й очі з горішків, волосся виклав з шоколаду, а вони ножем у саме лице – і зубами… – розпачливо махнув рукою.
Слова на мить потонули в сльозах, але Шавелло опанував себе й доказав до кінця:
– Я ж портрет улюбленого генерала на торті зробив, а вони зжерли, й ніхто не побачив…
– Випустити, – наказав генерал і, сердито глянувши на танкістів, пішов у сад,
– Пане Костянтин, ми не навмисне… – примирливо простяг руку Кос.
– Хіба можна було впізнати портрет? – лагідно докинув Віхура.
– Придивившись, можна було… – схлипнув Шавелло, потискуючи Янекову правицю. – Тепер уже пізно, нічим не зарадиш. Але якби за руку не вхопили… – застібаючи пояса, відійшов убік, заспокоюючись.
Слідом за ним, як тінь, подався Юзек.
– Тепер кілька днів про перепустку і не згадуй, – сказав Кос до Єленя.
– Сам одпусти. Скочимо з Франеком, одна нога тут, друга там.
– Дозволь йому, – підтримав приятеля Григорій.
– Звідсіля й тридцяти кілометрів не буде, а потім, як вирушимо на Нейсе, важко будо повертатися, – доводив Віхура. – Навмисне сьогодні навіть краплі в рот не брав…
– Гаразд, – дозволив Янек, розуміючи, що ситуація заплутується, – але щоб повернулися перед світанком.
Хлопців немов вітром здуло. Саакашвілі, зітхнувши, повторив своє прохання:
– Покажи того листа, може, разом розшифруємо. До столів уже не хотіли повертати, вийшли садом у поле, посідали в траві під терновим кущем, і там під весняний радісний щебет жайворонків Янек прочитав Григорію листівку від Марусі:
«Любий! Не знаю, чи ми коли-небудь зможемо віддячити Лідці за те, що вона зробила для нас. А тепер прошу і тебе, і всіх членів екіпажу – не приїздіть до госпіталю…»
Кос обірвав речення на середині й запитав:
– Розумієш щось?
– Не все, – зітхнув Саакашвілі. – Єдине певне – не хоче, щоб її навідували – бачили оте обсмалене волосся. А що Лідка для вас зробила, не знаю, але такої дівчини днем з вогнем не знайдеш…
Вже годину Віхурин газик підстрибував на корінцях і камінні лісової вибоїстої доріжки.
– Чорти б забрали таку дорогу! – лаявся Єлень, тримаючись, щоб не вилетіти з машини.
– По шосе без перепустки далеко не заїдеш, – крізь зуби відповів Віхура. – Найгірше ще попереду, бо, як не крути, а доведеться перетнути головну дорогу на Костжинь і Познань, а по ній невпинно ідуть війська.
– Не можна більше чекати. Як Гонорату Марусі до госпіталю віддамо, то всі троє разом до Пол'ьщі повернуться. Вже не загубиться.
– Невідомо тільки, чи ще чекає, – ущипливо промовив водій.