– Ти вже це казав, – спокійно промовив Густлік. – Дивись краще за дорогою…
Хвилину їхали мовчки. Ліс дедалі рідшав, і незабаром машина, долаючи мілкий рів, виїхала на узлісся та зупинилася в тіні крислатого куща ліщини.
Трохи ліворуч, на вигорілому викорчуваному полі, хлопець у довгому плащі вів за вуздечку сухореброго коня. Старий у сорочці з засуканими рукавами, у військових штанях і в пілотці, на якій залишилася пляма після відпоротого гітлерівського орла, тримав плуга. Закінчивши ряд, зупинилися відпочити і подивитись із пагорба вниз, на широке шосе, яким сунули війська, мов рвучка, неспокійна річка.
Віхура заглушив мотора, і тоді крізь гудіння військових машин хлопці почули веселі, бадьорі голоси солдатів, та й слова можна було розрізнити.
Перезирнувшися з Густліком, Віхура дістав з-під си-діня бінокля, подивився в нього, передав Єленю.
– Він.
– Справді, – підтвердив Густлік. – Варто б під'їхати, потиснути руку.
– Відразу б улипли. Треба перечекати якийсь час, а тоді на повному ходу.
У бінокль ясно видно було вусатого командира, який їхав попереду, вже не вахмістра, а поручика Калиту. Його легко було пізнати, хоч на щоці з'явився новий шрам і медалей на грудях побільшало. В першій трійці їхав баяніст, з боків найголосистіші співці в розвідувальному ескадроні. Виводили по-молодецьки і водночас тужно.
Голоси щораз більше заглушував гуркіт моторів. Бригада важкої артилерії під'їздила до перехрестя доріг.
У відкритих газиках -офіцери, на тягачах -тсоманди-ри гарматних обслуг, а на лафетах, як горобці на паркані, – артилеристи.
Під брезентом ваговозів для боєприпасів було повно солдатських пожитків, на бортах біліли свіжонамальовані лозунги: «Здрастуй, Вітчизно!», «Перемогли в бою, переможемо у відбудові країни».
Єлень повів біноклем і прочитав на дороговказі біля роздоріжжя два великі написи BERLIN, латинськими літерами й кирилицею; вістря затесаних дощок показували, звідкіля йдуть війська. Прямою дорогою до Костжиня було 20 кілометрів, до Познані – 207, а польські підрозділи, як кавалерійські так і артилерійські, повертали в напрямі Франкфурте, Котбиса й Шпрєм-берга.
Ще не проїхали гармати, як узбіччям блискавично промчала мотоциклетна рота, і Густлік подумав, що, коли б не пилюка, то, може б, і підпоручика Лажевського розглядів.
На шосе вийшов радянський гвардійський піхотний полк. Попереду прапор і командири при орденах, за ними – розвідники, які співали пісеньку про Катюшу і квітучі яблуньки, присвистуючи після кожного куплета.
Марширували радянські піхотинці на Познань, і разом з ними – поляки, теж із командиром полку попереду. Колона повертала на південь, співаючи:
Коли я вернуся з Берліна, з Берліна,
То вийде стрічати дівчина, дівчина,
Буде повно сміху, буде трохи сліз,
І в дулах автоматів бузок заквітне скрізь.
Лунали пісеньки, як колись на тій сибірській станції, де вони зустрілися з Янеком. Солдати весело гукали і більше для забави, аніж з потреби обмінювалися цигарками й тютюном. Слів, звичайно, не було чути, а згодом і пісню заглушило ревіння танків, колона яких з'явилася на шосе, знявши хмару куряви.
Війська йшли, а вони так само сиділи в газику, що причаївся під ліщиною. Тінь пересувалася, сонце припікало в спини, Густлікові ставало дедалі сумніше й нудніше
– До осені думаєш тут чекати? – запитав Віхуру.
– Поки на шосе не утвориться пробка, нема про що й мріяти.
– А якщо ніколи не утвориться?.
– Стільки машин їде, якась і зупиниться, – впевнено сказав Франек.
Чекали ще хвилин з п'ятнадцять у напруженій мовчанці, і виявилося – Віхура мав рацію. З боку Берліна за півкілометра від їхньої схованки щось трапилось, якась машина з причепом перегородила дорогу, дві інші намагалися воднораз оминути її і заклинили шосе. По той бік пробки натовп густішав, а з цього боку стало вільніше.
– Держись міцно, – сказав Франек Густлікові, запускаючи мотора.
Рвонули вперед, немов на гонках. Піщаною доріжкою в хмарі пилюки проїхали викорчуване поле, різко загальмувавши перед ровом, подолали його і, сигналячи, мов на пожежу, проштовхнулися між піхотою.
Різко повернувши, Віхура розминувся з ваговозом, водій якого, нічого не підозрюючи, впевнено їхав головною дорогою і не думав змешувати швидкості. Через місток, продірявлений снарядом, з'їхали на бічне шосе, відірвалися від головного шляху і лише тоді, витираючи піт з лоба, капрал зітхнув з полегкістю.
– Я вже думав, що мене той гладкий зупинить, і будуть неприємності, – сказав до Густліка і, показуючи табличку з написом «Рітцен», додав: – Глянь, уже близько.