Сілезець на радощах гупнув його в спину, газик вилинув убік і ткнувся в кам'яний стовпчик.
– А щоб тебе дідько забрав! – вилаявся Франек, гальмуючи. – Слід залишиться.
Виліз з машини, оглянув ум'ятину на радіаторі, потім знов сів за кермо; далі їхали мовчки.
Коли з лісистого пагорба побачили Рітцен, місто видалося їм більшим, ніж раніше. Може, тому, що на вулицях було чимало людей, військових і цивільних. Місто вціліло завдяки тому, що вчасно було висаджено в повітря греблю і обійшлося без вуличних боїв.
Хлопці не знали адреси й вирішили почати розшуки з центра, з тієї трикутної площі, де раніше стояла зенітна батарея. Виявилося, що діяли вони правильно, бо в цегляному будинку, в якому вони колись жили, тепер розмістилася комендатура і міська управа. Біля дверей у юрбі жінок побачили чоловіка в костюмі, перешитому з німецького мундира: він давав розпорядження й тицяв у простягнені руки карточки, черкнувши на них кілька слів.
Радянський офіцер, що саме проходив мимо, відповідаючи на уклін, оддав німцеві честь.
Жінки з лопатами та граблями почали перекопувати газон, на якому залишилися ще сліди окопів.
Коли газик з Густліком та Віхурою під'їхав ближче, чоловік повернувся і радісно розкрив обійми.
– О, гер Єлень! Чекаю на вас з великою тугою. Густлік вистрибнув з машини, став за два кроки і, не подаючи руки, суворо запитав:
– Як себе почуває панночка Гонората?
– Я гадаю, дуже добре…
– Ну, то…
Лише тепер він схопив німця за руку, міцно потис її, а потім одрекомендував:
– Обер-ефрейтор Кугель. Капрал Віхура. Де вона?
– Зараз їдемо, тут близько. Кілька кроків.
– Поїхали, – жестом запросив Франек.
Газик різко розвернувся, помчав праворуч у бічну вуличку і зупинився перед віллою, що тонула в білому й рожевому тумані яблуневого, грушевого та вишневого цвіту. Над брамою великі літери: «MILITARANSZTALT».
– Що. це за військовий ansztalt? – спитав Єлень.
– Це і є фрейлейн Гонората, – з пошаною відповів Кугель.
Гонораті вже не раз снилося, що по неї приїхав Густлік, вона вже й скриньку наготувала, а назавтра із слізьми в очах мусила розпаковувати.
Дівчина сиділа на другому поверсі в кімнаті, захаращеній меблями, заваленій скатертинами й накидками, прикрашеній безліччю фаянсових статуеток, знесених з усієї вулиці на розпорядження Кугеля, який сказав, що очищення їх од пилу трохи заспокоїть панну Гонорату. Сиділа біля вікна, тихо й сумно підспівуючи:
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Рятуй мене швидше, рятуй, боже милий,
Бо мені серденько горе й сум здавили,
Закохалась в тебе аж по самі вуха…
Співала, не стільки вишиваючи білих орлів, скільки випорюючи гітлерівських із серветок та обрусів. Залишала лише гарно вишивані вензелями готичні букви, схожі на польські.
В одній косі дівчина мала червону стрічку, кінець другої був розплетений на згадку про певну подію, що сталася місяць тому. На пальці виблискувала шестигранна гайка, що правила за обручальний перстень.
Коли на першому поверсі пролунав дзвінок, Гоно-рата покинула роботу, підвела голову і, зашарівшись, чекала.
Чути було брязкіт замка, гомін приглушеної розмови, а потім швидкий стукіт черевиків на дерев'яній підошві по сходах. В дверях зупинилася покоївка в фартушку і мереживному чепчику.
– Гер Кугель з двома солдатами.
– Не хочу його бачити, – тупнула ногою Гонората. – Ані його, ані тих… – обірвала на півслові і вколола себе голкою в стегно – пересвідчитись, що не спить.
За покоївкою у відчинених дверях з'явилися, крім Кугеля, двоє польських солдатів; один із них був взводний Єлень. Гонората, побачивши його, давно очікуваного, хотіла підвестися, піти назустріч, проте не мала сили.
Єлень ступив кілька кроків, зупинився перед кріслом.
– Ось і я, Гоноратко.
Дівчина несподівано для самої себе грізно насупилася.
– Чому так пізно? Скільки днів тут сиджу і сиджу, двадцяту скатертину випорюю.
– Війну кінчали. А тепер ходімо…
– Не піду за вас, пане Густліку.
Єлень хитнув головою, немов хтось уперіщив його палицею, і мовчки повернувся до дверей.
– Йди-бо сюди. Забери перстень.
Не змогла зняти гайку з пальця і прохально простягла руки.
– Густлічку…
Хлопець упав на коліна, нахилився до рук дівчини. Вона сором'язливо, закриваючи монограму на скатертині, підняла її до вологих очей.
– Чистий, – подав їй Густлік свій носовичок. – Не витирай очей цією гітлерівською поганню.
До них підійшов Віхура і, віддаючи честь, сказав:
– Ну, Густліку, забирай свій скарб – і мерщій назад! Командир наказав швидко повертатися.