– Не поспішайте! Тут командую я! – озвалася Гонората.
Підвелася, простягла руку Єленю, а потім ударила в латунний гонг.
На цей сигнал з усієї вілли збіглася челядь: садівник, двірник, кухар, його помічник і дві покоївки. Поставали шеренгою під стіною, немов добре вишколене військо. І Гонората взялася в боки й заявила:
– Загальна тривога! Різати, варити, смажити! Сьогодні ввечері прийом. Таке велике свято, якого ви ще не бачили.
В нічне небо високо шугонула ракета, описала дугу й розсипалася різнобарвними зірками. Кугель, який стояв біля відчиненого вікна, знов заряджав ракетницю, але. Єлень схопив його за руку.
– Годі!
– Остання.
– Годі, кажу! Час їхати.
– Давно пора, – підтвердив Віхура. – Що це за гульня, коли не всі можуть пити.
– Вистрелю, тоді поїдете. Щоб ми ще колись зустрілися.
– Я побіг до машини, а ви виносьте манатки.
– Тільки щоб наша зустріч, Кугелю, була не така, як тоді на шлюзі.
Густлік підняв недопитий келих і цокнувся з німцем.
– Спати хочеться, – сказала Гонората, простягаючи руку. – Дякую вам, пане Кугель. Справді, серед обер-єфрейторів трапляються люди.
– Сон перейде, Гоноратко, як вирушимо в дорогу, і вітер тебе обвіє.
Тим часом до кімнати повернувся Віхура і сердито сказав:
– Нікуди не поїдемо.
– Чому?
– Бо в нас машину поцупили! Була – і нема. Якийсь час усі стурбовано мовчали.
– То заночуємо тут, – запропонувала Гонората, яка була трохи напідпитку.
– Армія завтра вирушає на Нейсе. Запізнення на двадцять чотири години рівнозначне дезертирству, – пояснив Віхура, підняв невидимий карабін до плеча і голосно клацнув пальцями.
– Та невже? – налякалася дівчина і відразу протверезилась.
– Де ж машину роздобути, коли війна закінчилася? – вголос бідкався Єлень.
– У більшовиків тут зараз, мабуть, сотні автомашин, – несміливо підказала Гонората.
Кугель, почувши ці слова, явно занепокоївся і позадкував до сходів.
– Пишіть, – говорив, водночас піднімаючись сходами.
– Бувай, – кивнув йому головою Віхура і повернувся до Єленя: – Іншої ради немає.
– В союзників, з якими разом кров проливали? – обурено гукнув Єлень і запитав Гонорату: – Пильнують добре?
– З одного боку вартовий, з другого – дротяна огорожа, – пояснила дівчина, витягаючи з кутка передпокою садові ножиці.
Сілезець узяв їх і, перевіривши, повторив за Віхурою:
– Іншої ради нема. Треба позичити.
Рівними щільними рядами стояли великі ваговози, зграбні півторатонки й кремезні, приземкуваті газики. Ось один із них раптом тихенько зрушив з місця, викотився крізь діру в сітці на газон у парку, з газону на алею і зупинився біля густих кущів.
З кущів вибіг Віхура, миттю повантажив у машину три валізи й скриньку, посадив на них Гонорату, сам сів за кермо і крізь зуби скомандував:
– Перша швидкість!
Газик, підштовхуваний невидимою силою, слухняно зрушив з місця, набрав швидкості, виїхав на вулицю, повернув за ріг будинку, й лише там з-за машини вийшов засапаний Густлік.
– Вистачить. Зможеш завести? – запитав утомленим голосом і сів біля водія.
– Ключик підходить, – зрадів Віхура.
Мотор завівся відразу. Набираючи швидкість, виїхали на шосе. Позад них у небо злетіла прощальна ракета обер-єфрейтора Кугеля.
– Порядний фриц, – сказав Франек.
– Але ми нечесні, – сердито буркнув Густлік. – Хай йому чорт – у своїх красти!
– Позичати, – поправив Віхура.
Виїхали з-поміж будинків; на шосе, обсадженому фруктовими деревами і осяяному місяцем, було видніше.
– Щось муляє, – сказав сілезець.
Підвівся, підняв сидіння і витяг з-під нього номер машини.
– Глянь, Віхуро, мабуть, наша…
– Точно, – підтвердив капрал.
З'їхав на узбіччя, загальмував, вискочив з машини і оглянув радіатора.
– Йди-но сюди, – покликав Густліка. – Глянь. – Показав ум'ятину, що залишилася від удару об кам'яний стовпчик. – Власну машину позичили.
– Оце історія! – здивувався Єлень, залазячи в машину і дбайливо вкриваючи ковдрою Гонорату, яка солодко спала.
– А що тут дивного? – знизав плечима Віхура, вмикаючи першу швидкість. – Нормально, як це між сусідами буває, – філософствував далі. – В сумі на одне виходить: скільки було машин у нас і в них, стільки й залишилося.
Їхали дедалі швидше порожнім шосе, щоб устигнути вирушити разом з усією армією на південь, на землі над Лужицькою Нейсе, які знову стали територією Польської Народної Республіки.
Розділ XXII ОСТАННЯ КУЛЯ
Хлопці повернулися з Гоноратою вчасно. Спочатку навіть здавалося, що ніхто й не помітив їхньої відсутності. Та коли танкові підрозділи слідом за піхотою рушили на Лужиці, генерал затримав екіпаж «Рудого».