– Невчасно, – стурбовано відповів сапер. – Евакуюємо місто.
– Чому?
– Склад вибухівки у форті замінований, – показав на місто. – Все злетить у повітря.
– Коли? Чому?
– Ходімо зі мною, довідаєшся, – Капітан перший пішов уперед. – Наша контррозвідка спіймала саме того, хто мінував.
– Командуй, тут, Густліку, – гукнув Кос. – Я незабаром повернуся.
– Слухаюсь.
Один з піхотинців-регулювальників помітив «Рудодого», підбіг на край рову і, вимахуючи червоним прапорцем, кричав до Єленя:
– Відійди назад, бо як довбоне, то гусеницями накриєшся!
– Не репетуй, синку, бо захрипнеш! – заревів йому у відповідь сілезець.
Павлов і Кос зійшли з шосе біля невеличкого бетонного містка на схил, укритий окопами й сходами сполучення. Зіскочили на дно траншеї, пішли один за одним, спішно минаючи гострі повороти, і, врешті, за третім Янек майже наштовхнувся на вартового.
– Стій! – наказав солдат.
– Я комендант міста, – протиснувся вперед Павлов.
– Проходьте.
Після наступного повороту окоп розширився; тут стояв радянський полковник, який гукав у телефонну трубку:
– Повторюю: жодного солдата не пускай за встановлену межу. Війна закінчилась, і ти не маєш права кидати людей на видиму смерть заради спасіння кількох калік. У їх крові винен той мерзотник, який замінував.
Кинув трубку й привітався з Павловим.
– Здоров був, коменданте. Як справи?
– Евакуація закінчується. Тепер ще піду в форт і пошукаю.
– Хто це з тобою?
– Підпоручик Кос, – одрекомендувався Янек.
– Друг із польської армії. Ми разом у Берліні воювали.
– Ти сам підеш шукати?
– Та я ж сапер.
– Не клади голову під сокиру. Сапер чи не сапер – не твій клопіт. Ну й що з того, коли ще двох або трьох німців виведеш; адже вони самі прирекли на смерть своє власне місто.
– Я не по трьох хочу йти, хочу врятувати місто. Коли б пощастило знайти детонатора.
– Часу обмаль. Ота погань каже, що о шостій – всьому кінець. Думаю, ніхто краще за нього не знається на цій справі, – показав на полоненого.
В кутку окопу стояв гітлерівський майор з чорними саперськими вилогами, з завзятим фанатичним обличчям. Правою рукою в шкіряній рукавичці підтримував ліву долоню, замотану бинтом.
– Більше нічого не скаже, – додав полковник, – крім того, чим нас уже кілька разів почастував: «Після смерті фюрера хай гине весь світ».
– Я знав… – замислившись, сказав Павлов. – Знав про сотні вибухівки у старому форті, але де б я взяв транспорт і вантажників, щоб усе це вивезти? Треба було організувати людям якесь життя.
– Ти життя, а він смерть. Убив вартового, проліз до підземелля, і десь там поклав детонатора або, може, тільки завів годинниковий механізм, який ще з часів Гітлера там лежить…
– Коли ми його брали, підстрелив гвардії старшину, і старий солдат повернеться додому без ноги, хоч усю війну пройшов щасливо…
– Піду! – рішуче промовив Іван.
– Поїдемо, – втрутився Янек. – По-перше, швидше, по-друге, під бронею безпечніше і, по-третє, шукати допоможу.
– Дозвольте діяти, – попросив капітан. Кос теж виструнчився.
Полковник глянув на годинника, стрілки якого показували шістнадцять годин сорок три хвилини, і, на якусь мить замислившись, відповів:
– Не маю права заборонити.
Німецький сапер, видно, зрозумів розмову, а може, здогадався про її зміст, бо раптом глузливо засміявся.
– Блискавична смерть – хороша смерть! – сказав дерев'яним, приглушеним голосом.
– Маєш рацію: блискавична смерть – хороша смерть, – буркнув Кос і, підійшовши до нього, підняв руку.
Здавалося, що хоче вдарити, але хлопець лише зірвав німцеві з голови пілотку.
– Не каркай! – сказав коротко.
Віхура, сидячи на танку, розглядався довкола і говорив Густлікові:
– Невчасно ми сюди приїхали. Поки там що, треба б у інший бік повернути дишло, – показав на гармату.
– Сиди поки що.
Саакашвілі вже встиг поговорити з німцем і, повернувшись, сказав:
– Усе заміноване, і місто має ось-ось злетіти в повітря. Час тікати. Куди це Янек подався?
Єлень не відповідав, гладив по голові Шарика і розглядався довкола.
– Ти надіслав? – запитав раптом Григорій Віхуру.
– Що?
– Листа. До Гані й Ані, щоб приїхали.
– Вже й відповідь маю, – флегматично відповів Франек, витяг з кишені конверта й прочитав приписку пошти: – «Адресат вибув».
– Як це вибули? – здивувався грузин.
– Пошта не знає, – буркнув Густлік. – Може, кудись виїхали, а може, їх хтось украв, – розводився далі, але, помітивши Павлова та Янека, що підходили до танка, обірвав і попередив друзів: – Увага, наш командир повертається.