– У вас нема чим підвезти снаряди до гармати? Швидше було б.
– Є два коники, але я ховаю їх. Треба ж буде поранених забрати.
Баранов говорив поволі, ніби вириваючи кожне слово з глибини грудей. Був байдужий до всього, як смертельно втомлена людина. Тільки вже підводячись, трохи пожвавішав.
– Піду, бо зараз почнеться. Не ображайтесь, що так по-дурному вийшло. Від щирого серця дякуємо – тепер якась частіша проб'ється, а якби не наказ, то всі залишилися б у цьому піску.
За п'ятнадцять хвилин німці й справді почали атаку. Ще здалеку почали стріляти. Постріли спалахували в темряві вогнями, й по тих відблисках видно було цеп наступаючих. Він підходив ближче й ближче. Піхоту підтримували міномети, що люто били по маленькому острівцю радянських військ. Гвардійці чекали, і тільки тоді, коли ворог підійшов зовсім близько, відкрили шквальний вогонь.
Екіпаж був у танку.
– Допомогли гвардійцям патрони, – сказав Василь. – Ми їм наче свіжої крові влили.
А потім били з гармати, з кулеметів. Снарядів і патронів не жаліли, адже на світанку все одно доведеться вистріляти все до останку.
Коли все затихло, біля танка почулося ще два постріли з гвинтівки. Танкісти визирнули: там, стоячи рядом, вели вогонь сибіряк і Черешняк.
Згасли відблиски пострілів, вщухла луна бою, і навколо стало темно і тихо. Повернувся Баранов, знову сів біля Василя. Сказав:
– Так якось по-дурному вийшло…
Не докінчив: голова йому схилилась на коліна, і капітан заснув.
Худорлявий автоматник присів навпочіпки біля нього, обома руками тримаючи на грудях автомат. Солдат насилу переборював сон, голова йому хилилась донизу, але підборіддя щоразу вдарялось об дуло, і автоматник прокидався і знову пильнував.
Танкісти мовчали. Янек тримав між колінами Шарикову голову, приглядався до пса, чухаючи йому за вухами, і щось тихо шепотів.
– Один вартуватиме, а решті – спати! – сказав Семен. – Я стоятиму на варті перший.
Густлік і Гжесь одразу ж лягли. Кос лишився.
– Василю…
– Що таке?
– Напиши генералові рапорт, що нам потрібен наcос. Поручик зрозумів не зразу, про що йдеться. Якусь мить мовчки розмірковував, а потім рішуче відповів:
– Нікуди ти не підеш.
– То, може, я, пане поручик? – несподівано втрутився Черешняк. – Хоч і спина болить, але я пішов би. Самому мені було б безпечніше, аніж усім разом. Гвинтівка у мене є, набої є…
– Піде хтось інший, а не я і не він, – перебив Кос і, посмикуючи Шарика за кудли, вперто повторив: – Напиши.