Тримаючи важкий осколок в руці, згадав, що у власному його тілі було чотирнадцять осколків, що лікарі виколупували їх ланцетами, а два – ті, що застряли найглибше – так і лишились. «Я нашпигований, мов це дерево», – усміхнувся сам до себе.
– Не чутно, не видно, а вже пора б, – порушив мовчанку командир радянської дивізії.
– Пора.
На сході загорялося червоне сяйво, вгорі, над головою, посвітлішало небо, і тепер унизу було добре видно Козеницьку пущу, яка простяглася із сходу на захід, покраяна з південного боку язиками полів і галявин, нижча й світліша там, де росли молоді чагарники. Попереду, там, де просвічував пісок і лишилися тільки острівці лісу, перебував оточений батальйон. Там панувала тиша.
Прислухаючись до перших пострілів, усі мовчали, але це мовчання було дедалі важче, і командири з надією глянули на артилериста в окулярах, який, не відриваючи очей від стереотруби, взяв телефонну трубку.
– «Слон-два», перенести праворуч п'ятнадцять, приготуватися, доповісти.
Це пролунало як поправка, як перенесення загороджувального вогню ще до перших пострілів, тож генерал запитав:
– Бачите їх?
Поручик не встиг відповісти – у низеньких молодих заростях, значно ближче, ніж сподівалися, раптом сяйнули спалахи. Вони пройшли рівно, мов по лінійці, а за мить долинув рівний, гострий тріск, немовби хтось кинув у вікно жменю жорстви; потім вдруге, втретє, вчетверте…
Полковник схопив генерала за плече, і, невідомо чому, пошепки, радісно сказав:
– Залпами б'ють.
– А танка не чути. Артилерист скомандував:
– Перша, вогонь!
Вони не побачили блиску, тільки почули, як високо вгорі, позаду них просвистів снаряд із гаубиці. Полум'я вибуху бризнуло праворуч від батальйону, що проривався з оточення.
– Батарея, по три на гармату, швидким… вогонь! Зграями засвистіли снаряди, ударили в ліс, здійнявши стовпи куряви, проткані червоними жилами.
Аж тепер генерал почув характерний гуркіт танкової гармати і усміхнувся: Шарик усе-таки дійшов…
Гриміли залпи, у перервах між ними цокотіли кулемети ритмічно били сімдесятишестиміліметрові гармати піхотинців і танка. Гуркіт і спалахи, щораз блідіші в ранковому світлі, рівномірно посувалися до спостережного пункту. Захоплені зненацька, німці стріляли рідко, хаотично, боялися влучити в своїх.
Тим часом батальйон зник – його затулили крони дерев високого лісу. Невдовзі вщухла стрілянина, і тільки рівномірне стугоніння мотора линуло над росяною травою.