З-за обрію виплив півкруглий краєчок сонця, і водночас на широку галявину, що була внизу, ліворуч од спостережного пункту, висунувся клин піхотинців. За ними виїхав віз, запряжений парою коней, за возом, оточений солдатами, викотився танк, тягнучи на стальній линві гармату. Біля самого танка генерал помітив високого широкоплечого світловолосого солдата без каски. З ним ішов сивий чоловік у порваному піджаку. Генерал впізнав Черешняка і, ляснувши рукою по коліну, показав на нього гвардії полковникові, що стояв поряд.
Воїни рухалися ще силою інерції – колоною, наїжені зброєю, відкривши роти, немовби вони кричали. І раптом напруженість спала, солдати розсипались, підійшли до танка. А коли з люків виглянули темні шоломи й комбінезони, гвардійці кинулися до танкістів, витягнули їх за плечі, почали підкидати вгору. До спостережного пункту долетіли окрики.
– Вийшли, – сказав полковник. – А були ж на волосок од смерті.
– На собачий кіготь, – поправив генерал і додав: – Мені пора, їду під Студзянки. Догляньте, полковнику, щоб моїх хлопців не прим'яли, і затримайте їх при своєму штабі, нехай трохи відпочинуть…
Командири потисли один одному руку.
Генерал перший підійшов до драбини. Злазив повільно, занепокоєно прислухаючись, як під його вагою поскрипують щаблі. Він був уже нижче від крон дерев і, повернувшись спиною, не міг бачити, як капітан Баранов, схопивши першого скраю Єленя, обійняв його за шию, поцілував у обидві щоки і, сказавши: «Спасибі, браття», опустився на землю і заснув. Генерал не бачив і гвардійців, що юрмилися тісним кільцем навколо Шарика, простягуючи руки, щоб хоч доторкнутися до нього.
Коли генерал зіскочив з останнього щабля на землю, один з автоматників підступив до нього і доповів:
– Громадянине генерал, тут на вас чекає якийсь чоловік.
– Хто такий? – Генерал озирнувся навколо.
За кілька кроків стояв Черешняк. У лівій руці вів тримав карабін, а правою тер неголену брудну щоку.
– Це я, пане генерал… – промимрив заклопотано. – З приводу того папірця на ліс…
Розділ XV «РУДИЙ»
Поранений дикий кабан-одинець, за яким женуться собаки, бореться, дістає удари, сам їх завдає і хоча спливає кров'ю, а проте він грізний до останнього подиху. Та коли йому пощастить позбутися переслідувачів, збити з пантелику погоню і втекти у вологі лісові хащі, він схиляє голову під тягарем болю і втоми, лягає і гоїть рани.