Генерал минув кількох солдатів і зупинився біля них.
– Командира танка, поручика Василя Семена нагороджено Хрестом хоробрих… Заряджаючого, капрала Густава Єленя, механіка-водія, взводного Григорія Саакашвілі, стрільця-радиста, капрала Яна Коса нагороджено Хрестом хоробрих…
Кожний із них відповідав однаково: «Служу Батьківщині», але кожен вимовляв ті слова інакше, по-своєму. Василь – спокійно, Густлік – голосно, Гжесь – із запалом, а Янек скоріше несміливо. Генерал брав хрести із дерев'яного підноса, який несли перед ним, і приколював їх до забруднених мастилом і пилюкою комбінезонів з лівого боку грудей. Кожному з них дивився в очі, потискував руку, обіймаючи, цілував у обидві щоки, а потім випрямлявся й віддавав честь.
Коли він приколов хреста Янекові, піднос був уже порожній, а проте генерал не відходив – стоячи навпроти хлопця, невдоволено супив брови. Потім глянув на Семена і запитав:
– Що за непорядок? Де решта екіпажу?
Семен, не вірячи власним вухам, зиркнув праворуч. Усі були на місці.
– Всі тут, громадянине генерал.
– Я бачу тільки чотирьох танкістів. А де пес?
– Шарику! – покликав Янек.
Собака, лишившись біля танка, страшенно нудьгував – не розумів, чого йому веліли тут сидіти, а тепер, почувши голос господаря, вмить прибіг.
– Накажи йому сісти.
– До ноги, Шарику! Сядь!
– Кухаря сюди, – гукнув генерал.
З-поміж дерев вийшов не знайомий їм солдат у білому фартусі й ковпаку. Він ступав повагом, несучи перед собою велику, вищерблену фаянсову тарілку, на якій лежали горою підсмажені ковбаси. Генерал узяв у нього з рук тарілку і, присівши, поставив її перед собакою.
– Інакше тобі не віддячимо, – сказав чи то до себе, чи до пса, чи, може, до екіпажу.
Потім підвівся, обернувся до Коса і дав йому латунну бляшку, вирізану з гільзи артилерійського снаряда.
– Повісь на нашийнику, – сказав він.
Янек узяв і прочитав ретельно вирізьблений напис чималими друкованими літерами: «Шарик, пес танкової бригади».
– Ти дивись! – прошепотів, Єлень. – Сам генерал йому дав. А кухар не захотів іти, помічника з ковбасою прислав.
Густлік сказав це тільки сусідам у шерензі, але генерал почув і, глянувши на Єленя, пояснив:
– Капрал Лободзький загинув. Повертався вдосвіта з кухнею, ворожий снаряд розбив автомашину, а його смертельно поранило осколком.
Єлень опустив голову і втупився поглядом у землю.
Генерал подумав про те, що танкісти багато чого не знають і тільки згодом, в міру того, як минатимуть дні, вони почнуть знаходити прогалини в шеренгах і збагнуть, що багатьох товаришів уже ніколи не зустрінуть. Поки що тільки він знає, що в полі і в лісі порозкидано понад сімдесят солдатських могил, а буде ще більше, бо двісті поранених воїнів одвезли в госпіталь, і з них не всі повернуться. Не тільки живим під Студзянками дісталися хрести.