– Як попрошу нашого «Рудого», як дам газу, то він перестрибне! – Саакашвілі оглянувся назад, усміхаючись, позирнув на танк.
Якусь хвилину мовчали – кожен розмовляв сам із собою в думках.
– Чому німецькі танки мають такі гарні бойові назви – «пантери», «тигри», а наші називаються по-технічному і по-вченому: Т-34, Т-70? – запитав Янек.
– Діло ясне! – розігнався Гжесь. – Тому… – раптом він обірвав, подумав хвилину і повторив з виразом безпорадності на обличчі: – А справді – чому?
Усі подивилися на поручика, а Василь глянув на них і засміявся.
– Я теж точно не знаю, але мені здається, що фашисти просто люблять війну. Гітлер хоче, мов квіткою, прикрасити знаряддя смерті, намагається виховати вбивць.
– А ми теж назвали свій танк. Це добре чи погано? – насупив брови Кос.
Семен простяг руку до пса, заклопотаний, посмикав його за кудли перш ніж сказати:
– Мабуть, добре. Ми полюбили свій танк, дали йому ім'я. Але ж ми хочемо на ньому принести людям волю, хочемо якнайшвидше закінчити війну. Потім настане мир, злагода між народами… І ніхто з нас не збирається робити війну своєю професією. Я повернусь до метеорології, Гжесь – до тракторів, Густлік – до молота в кузні, а Янек…
– Ну от, а я?
– Ти, щоправда, був мисливцем, убивав тигрів і тепер підпалюєш «тигри», але ти ще, не ображайся, хлопчисько. Сядеш за парту.
– Сяду, але спочатку я повинен розшукати батька. І знову хвилину чи дві ніхто не вимовив ані слова, поки Гжесь не штовхнув Янека під бік і не показав очима:
– Глянь… Мабуть, до тебе.
Стежкою поміж деревами підійшла Ліда. Кивнула їм головою і сіла поруч, обсмикуючи руками спідницю на колінах.
– У штабі кажуть, що там дуже важко, за кожен будинок б'ються.
– Бої в місті завжди важкі, – відповів Семен.
– Але наші уже в Грохові. Завтра зранку ви наступатимете разом з піхотою. Дивіться будьте обережні.
– Звісно, будемо обережні, – засміявся Гжесь. – Одна мама казала льотчикові: «Літай, синку, низько й помаленьку».
– Облиш, не смійся. Я знаю, що ви думаєте, але ви моїх думок не знаєте… Я прийшла до вас, бо знаю, де ви будете наступати, і хотіла попросити… На Віденській вулиці, недалеко від вокзалу, третій з краю будинок, 8 жовтою штукатуркою… Я там жила до війни.
– Подивитися, чи він стоїть на місці? – запитав Єлень.
– Подивіться. Там залишився мій брат, може, він і тепер там. Бо ми з мамою поїхали на схід, а він лишився.
Вона говорила м'яко, тихо, не так, як завжди. І Янекові стало жаль її. Здалося, що вони зустріли дівчину не дуже ввічливо, і, простягнувши руку, він злегенька торкнув її.