– Такого з вусиками не знаємо, – відповів Єлень, сидячи на башті танка.
– Може, він їх зголив, але його прізвище Пшеторковський. Панове, не чули?
– На жаль, ні.
Люди оточили їх з усіх боків. Хтось пропонував цигарки, інший казав, що й вино знайшлося б, аби тільки було чим закусити.
В цій сердечній атмосфері, тим більше, що було темно, Янек наважився й спитав:
– А може, хто чув про поручика Станіслава Коса?
– Ніби не чув такого. А хто він? Земляк? З Варшави?
– Ні, з Гданська. Воював на Вестерплятте.
– На Вестерплятте!… – озвалося зразу кілька голосів,
Огрядна жінка зітхнула й хриплуватим голосом звернулася до танкістів:
– У вас є хвилинка часу? Гельцю, розкажи панам віршик.
Люди трохи розступилися, утворивши півколо, і на середину вийшла невеличка, може, років восьми, дівчинка. У темряві не можна було побачити її обличчя, – видніла тільки ясна пляма коротко підрізаного волосся та коротенька, вища колін біла сукенка. Гельцю не треба було двічі просити. Вона, видно, розповідала віршик не вперше, бо зграбно вклонившись, почала:
Десь близько протріскотіла кулеметна черга – одна, потім друга, вибухнула граната. Дівчинка зовсім не збентежилась і вела далі:
– Вона, пане, ніякого автомата не боїться, – голосним шенотом пояснила матуся. – Та й від бомби не розплачеться.
Янек слухав, і на очі йому навернулися сльози. Останні слова не дійшли до його свідомості, в голові билися тільки ті, перші слова про те, що загинули всі, що мертві йшли шеренгами на небо. Тим часом дівчинка вклонилася, навколо залунали оплески.
Хтось, узявши маму під руку, похвалив:
– Ваша Гельця гарно читає.
Єлень подав із танка загорнутий у папір пакетик, Саакашвілі взяв його й передав дівчинці; то була денна порція цукру всього екіпажу.