«Рудий» мчав дедалі швидше, гуркотів по бруківці, обганяв піхотинців, ніби кінь рицаря, який підганяє його острогами.
Тепер міст, немов квадратний тунель, був прямо перед танком; а на другому, високому березі видніли будинки, а над ними – дим і червоне полум'я пожеж. До мосту все ближче – двісті, сто п'ятдесят, сто метрів…
Посередині мосту блиснув широкий, яскравий спалах. Ферма наче знехотя піднялась угору, стала сторчма, і аж тоді на них війнуло вибухом.
Поки вибух тротилу ще не заглушив усього, Василь устиг крикнути механікові:
– Гальмуй!
Та коли б навіть Саакашвілі й почув цей наказ, він не встиг би його виконати. Танк раптом зупинився, як зупиняється перехожий від грізного подиху урагану, а потім, безсило молотячи гусеницями по бруківці, розвернувся і став боком біля самого крутого в'їзду на міст. Зверху падали пошматовані, погнуті залізні балки. Василь устиг ще помітити, що з нашого боку річки вцілів один проліт, і ту ж мить танк здригнувся од важкого удару по броні. Блиск вибуху проникнув до самого мозку, шарпнув усім танком.
Краєм ока Янек побачив, що Гжесь, відкинувши назад голову, схиляється на сидіння. Кос хотів схопити кермо, але в очах йому потемніло, рука не слухалась. Хлопець відчував, як танк, відкинутий силою вибуху, посунувся по бруківці, потім захитався й повалився кудись униз.
– «Граб-один», я – «Вісла», – волав у навушниках Лідин голос – «Граб», де ти? Відповідай. Прийом.
Янек хотів відповісти, ворухнув губами, але сказати нічого не зміг. В очах попливли довгі смуги кольору свіжовилущених каштанів і Марусиного волосся. Хлопця охопив страх, що він уже нічого в житті не побачить, не зможе прочитати листа, який Маруся, напевно, надіслала з госпіталю. Почув іще, як болісно заскавчав собака, а потім усе навколо згасло, перестало існувати, розчинилося в тиші.
Мотор замовк. Василь, втерши з лоба кров, відкрив люк. Танк стояв на схилі, задерши гарматне дуло в небо, прикритий од ворога нерівним насипом. Відчуваючи гострий, млосний біль у потилиці, Василь гукнув:
– Янеку! Густліку! Ніхто не відповів.
– Гжесю! Хлопці!
І знову мовчання. Знову війнуло горілим мастилом. Семен боявся, що кожну мить може шугнути полум'я. Він простягнув руку до Єленя, який безсило повис на замку гармати, обійняв його і потягнув із танка.
По бруківці залунали кроки: до танка бігли піхотинці.