Шарпнув ще кілька разів сінник, тягнучи його в куток, і знову потемніло йому в очах. Він упав набік, не бачачи нічого перед собою, не маючи сил навіть поворухнутися.
Чув, що той, хто за ним увійшов до палати, присів навпочіпки. Пес хотів гаркнути на нього, але відчув легкий дотик і в запаху вловив щось знайоме. Намагався глянути, але йому вдалося розплющити тільки одне око. Побачив знайому дівчину в білому халаті, під яким на правому плечі видно було товсту пов'язку.
Шарик силкувався пригадати. Він бачив поле, кашу в м'ясом, людину, яка була ворогом і сиділа на дереві… Не вмів усього цього зв'язати докупи і зрозуміти. Проте заспокоївся, заплющив око, відпочиваючи під ніжними дотиками. До нього поверталися сили.
До палати знову хтось увійшов, озвався суворим різким голосом. Шарик наїжив шерсть, підняв морду й побачив високого чоловіка в окулярах, з лисою, блискучою головою, а за ним іще двох. Дівчина, що гладила Шарика, стала, виструнчившись, і відповідала дзвінким, ясним голосом:
– Завдяки йому не тільки я живу, але й батальйон гвардії капітана Баранова уцілів і вийшов з оточення.
– Не морочте мені голови. Тут не піонерський табір, не місце для казочок про героїчних собак.
З четвертого ліжка, що стояло біля вікна, підвівся поранений і сів. Ліве плече в нього було в гіпсі й стирчало на підпорці перпендикулярно до тіла.
– Товаришу професоре, доповідає гвардії сержант Чорноусов… Ця дівчина каже правду. – Здоровою рукою він погладив вуса й додав: – Випишіть мене, товаришу професоре, з госпіталю.
– Цей знову про своє. Як же я тебе випишу з такою лапою, що стирчить у гіпсі? Дурниці! – Лікар махнув рукою й повернувся до перерваної розмови. – Умови у нас і так важкі, я борюсь за життя людей, а ви хочете мені тут влаштувати цілий склад бактерій.
– Я продезинфікую…
– Досить. Собаку перенести назад. – Він показав рукою на двері й здивовано додав: – А ви що тут робите?
На порозі стояло двоє танкістів у шоломофонах і шинелях.
– Тепер не час для відвідування, – розгнівався професор, підходячи ближче, і, помітивши генеральську змійку на погоні одного з них, додав: – Не час, товаришу генерал.
– Ми тільки зараз можемо. Вчора ми взяли Яблонне, бій затих, от ми зразу й сюди. Тут лежать троє моїх хлопців з танкової бригади. Я б хотів довідатись, коли вони повернуться в частину.
– Ви всі збожеволіли з тим поверненням у частину. Ваші троє важко поранені. Їх полатали, позашивали, але ж є ще й контузія. Найгірше з отим шмаркачем. Посилаєте в бій дітей…