Увечері, димлячи погнутим радіатором, на подвір'я госпіталю в'їхав грузовик. На одному борту його був напис російською мовою, а на другому – польською. Обидва однакового змісту: «Їжте за здоров'я Шарика».
Госпітальний кухар з допомогою санітарів вивантажив з машини корову, розірвану артилерійським снарядом, і дубову бочку. Клепки трохи пахли солоними огірками, трохи спиртом, але всередині був загуслий на холоді мед.
Повідомили про це професора, принесли йому на пробу ложку меду. Лікар узяв її, не мовивши й слова, довго тримав над грубкою, щоб розігріти. В теплі грудка меду запахла лісом і квітами Козеницької пущі. Лікар покуштував, похитав головою.
– Чудовий. Звідки в них цей мед? Ач, які буржуї, – буркнув сам собі, а потім заходився диктувати медсестрі Марусі прізвища поранених, яким приписувались ці ліки.
Адреса, написана хімічним олівцем, була в одному місці фіолетова від вологи, в другому кутку затерта, але прочитати прізвище було легко: Ян Кос. Номер польової пошти було закреслено червоним олівцем, унизу хтось великими літерами написав: «Переслати в госпіталь». Конверт розклеївся, із нього легко було дістати лист.
«Янеку!
Куля розбила мені ключицю й пройшла через верхівку легені. Лікар сказав: «Добре, що тебе одразу привезли. Подякуй шоферові».
Спасибі водієві, який мене перевіз на другий бік Вісли і там віддав прямо в санчастину, але найбільше спасибі тобі. Це ти врятував мою руду голову.
Тепер я вже здорова, хоч пов'язку на плечі ще ношу й голова мені часто паморочиться від слабості. Помагаю в госпіталі. Тут не вистачає людей, а я ж умію перев'язувати. Коли наберуся сил, то повернусь у полк. Може, ми ще зустрінемося може, ваші танки знову воюватимуть спільно з нашою піхотою.
Хотілося б тебе зустріти, подякувати за життя… Про це я вже писала; те, що відчуваю, мені тепер важко висловити, і тому я дуже хочу зустрітися з тобою. Про це напишу не прямо, а ось так… Коли почалася війна, я саме закінчила перший курс медінституту. Мені страшенно хотілося стати лікарем, але на фронті одразу ж ускладнилося. Отож я й пішла добровольцем.
До того, як поступити в інститут, я жила в селі. Там у нас увечері весною хлопці й дівчата виходять на вулицю, співають під гармошку й танцюють. Якщо дівчині подобається хлопець, то вона стає перед ним і, притупуючи, запрошує його танцювати. Тепер війна, і я не знаю, чи танцюють вечорами в моєму селі, чи ні. А в Польщі, мабуть, і взагалі нема такого звичаю?
Якби не війна і якби в Польщі був такий звичай, то я б хотіла саме так затанцювати перед тобою. А потім, опівночі, коли гармошка грає дедалі сумніше й тихше, ми б пішли в тінь саду, в пахощі жасминових кущів. Там ніхто б нас не бачив, і якби ти захотів мене поцілувати, я б не перечила.