– Марусю, що ти робиш?
– Я ж писала! – вигукнула вона, не припиняючи танцювати.
– Що писала?
Шарик, котрий все нишпорив поміж деревами, тепер побачив, що діється, підбіг до них і почав стрибати на своїх чотирьох лапах, гавкати й танцювати.
– Ні, вже нічого, то мені здавалося, – задихаючись, зупинилася Маруся. – У нас в селі дівчата отак танцюють перед хлопцем, який їм подобається.
– А що має робити хлопець?
– Якщо у нього серце б'ється швидше, то й він танцює.
Янек, сплеснувши руками, почав тупцювати по вологій торішній траві, по просяклих водою соснових голках.
Недалеко з-за стовбура, сміючись, визирнув Григорій і заспівав:
– Эх, загулял, загулял, загулял парень молодой…
– А ти звідки тут узявся? – скрикнула Маруся. – Не витріщай баньки, не заважай.
Саакашвілі одвернувся, але все одно співав і плескав у такт руками:
– В солдатской гимнастерочке, красивенький такой!
Маруся обняла Янека за шию, а Гжесь, почувши, що вони перестали тупотіти, благально заволав:
– Дозвольте о-оглянутися, дозвольте по-одивитися! Можна?
– Ну й дивись собі, – відповіла Маруся і міцно поцілувала Янека в губи.
«Привіт, танкісти! Передайте професорові, що він саме вчасно виписав мене з госпіталю. Я ледве встиг. Ви, напевно, чули, коли ми рушили вперед, бо гуркотіло добряче, а од вас до Вісли не так далеко. Зате тепер нам ближче до Берліна, ніж до Варшави. Але сподіваюся, що й ви незабаром підете вперед.
Розпитував про польську армію. Кажуть, що поблизу її ніде нема. Жаль, бо хто знає, чи зійдуться наші фронтові стежки-доріжки, чи ще побачу вас коли в житті.
Я часто розповідаю молодим солдатам, як ми разом воювали, про наші бойові традиції. Рота воює добре, за останні два тижні нам дали сім орденів, і один із них, як вам відомо, ношу я.
Чоботи мої ще цілі, каша у нас жирна, а війні вже скоро кінець. Ті, що пам'ятають, як ми форсували Віслу, згадують Марусю і чемно просять запитати, чи повернеться вона до нас, бо без Вогника не так весело.
В останніх рядках свого листа повідомляю, що вся наша рота обіцяє бити ворога, як і личить гвардійцям, чого й вам бажаю.
Гвардії сержант Чорноусов».
Нарешті настав день, коли вони востаннє стали перед професором. Той уважно вислухав їхні серця, перевіряв, як діють «відремонтовані» ним руки й ноги. Двох він міг виписати трохи раніше, однак, всупереч суворим правилам, чекав, коли можна буде виписати всіх разом. Адже вони були наче три брати – екіпаж, а це, може, навіть більше, ніж сім'я.