– Хто вміє по-німецьки? – пошепки запитав Іван. Єлень кивнув головою і гукнув:
– Halt! Hande Hoch!
Офіцер здригнувся, щось гукнув і з півобороту, не цілячись, дав довгу чергу туди, звідки почувся голос.
Янек, поставивши маузер на кобуру, як на приклад, уже давно взяв його на мушку, а тепер тільки плавно натиснув спуск, і гітлерівець, зігнувшись, упав на дно канави головою в воду.
Решта німців залягли, припали до землі, але не стріляли. Якусь мить обидві сторони мовчали, а потім Іван могутнім голосом почав вигукувати команди, неначе до бою готувалася ціла рота.
– Перший взвод – цепом ліворуч од шосе, третій – праворуч, підтягнути кулемети.
З кювета підвівся солдат, підняв над головою руки і високим, по-смішному серйозним голосом крикнув:
– Гітлер капут!
Наташа підняла автомат і випустила вгору коротку чергу. Тоді з лівого і правого боків на шосе, немов по сигналу, почали виходити німці. Кидали зброю на мокрий асфальт і самі ставали у дві шеренги. Шарик і Крихітка нишпорили між кущами, гавкаючи, підганяли тих, що зволікали.
Зібралося десятків зо два полонених, і за кілька хвилин дорогою рушила дивна колона: попереду йшли взяті в полон гітлерівці, яких стерегли, біжачи з обох боків, собаки; за ними повільно їхав здоровенний автомобіль, на підніжках якого стояли Саакашвілі та Єлень. Янек сидів у кабіні, виставивши на капот над мотором ручний кулемет, одібраний в убитого офіцера.
Почували себе не дуже впевнено – адже в лісі могли стрітися інші, більш бойові групи фашистів. Але незабаром показалося містечко, і полонених передали в комендатуру.
Якусь хвилину чекали на Івана – він усе оформляв і доповідав про подію. Повернувшись, атлет приніс два папірці-розписки за полонених. Один було видано «особовому складу фронтового цирку», а другий – «польським танкістам».
– Пригодиться, коли приїдете в свою бригаду. Хай знають, що не ловили гав у дорозі.
Вже стемніло, коли вони в'їхали на спалені вулиці Колобжега. Місто здобуто зовсім недавно, в повітрі ще було чути густий, огидний сморід горілого. На невеличкому майданчику тепло попрощалися, обмінялись адресами. Крихітка жалібно вила в машині, Шарик гавкав, і довелося його міцно тримати, щоб не вирвався, коли грузовик рушив у напрямі порту.
Єлень розпитував у зустрічних солдатів, де комендатура. Один із них узявся провести їх.
– Важко тут було?
– Важко. Цілих десять днів ми билися за ці вулиці, майже за кожен будинок, а їм кораблі з моря допомагали.
– Танки теж тут були?
– Аякже, навіть важкі.