Танкісти побачили серед поля невеличкий горбочок, купку каміння, біля якого високо вгору стирчало кілька сухих будяків. Рядом стояв березовий стовпчик із зіркою, на ньому висів танкістський шолом. Під стовпчиком темніла свіжа земля.
Всі троє мовчки рушили туди. Решта лишилися.
– То їхній командир, – пояснив Віхура, звертаючись до Івана й Наташі.
– Ясно, – мовив атлет. – Передайте хлопцям наш прощальний привіт. Нам треба їхати.
Вони помаленьку пішли до машини, піднялися на приступку й зникли у відчинених дверях. За ними стрибнула Крихітка, а потім – Шарик. Грузовик поволі рушив. Шарик виглянув, гавкнув і вискочив на асфальт. Біла Крихітка теж хотіла вистрибнути – скавчала, виривалась, але Наташа міцно тримала її за ошийник. Причіп котився щораз швидше. Шарик побіг за ним, ніби хотів наздогнати, але потім повернув і, не дивлячись на тих, що від'їжджали, опустивши голову, підійшов до свого екіпажу. Він був тут уже не п'ятий, а четвертий.
Не розуміючи того, що сталося, лизнув руку господареві. Янек ворухнув пальцями, схопив його за кудли.
– Нема Василя, Шарику… – мовив.
Усі вони стояли нерухомо, дивлячись на невеличку могилу.
Янек глянув на небо.
Воно було пусте, по-весняному блакитне, і тільки одна хмара нерухомо висіла вгорі прямо над ними. Снігові клуби на верхівці хмари холодно поблискували на сонці, мов шолом вартового.
РОЗДІЛ XXII НОВИЙ ЧЕТВЕРТИЙ
Спільними зусиллями відкрутили і зняли броньову плиту над мотором. Тут було гірше, ніж здавалося, коли вони дивилися на невеличкий отвір, куди влетів снаряд. Від мотора лишилася каша: осколки розбитого блока, потрощені поршні, вищерблені шестерні, пошматовані жили проводів.
Віхура ще раз попробував умовити їх, щоб покинули танк, описував, наскільки кращі нові машини, але хлопців це не переконало, і вони не дали оголити «Рудого». Саакашвілі і Єлень лишилися на місці пильнувати, а Янек Кос і Шарик грузовиком, який приїхав забрати з «Рудого» прилади, вирушили до штабу.
На місце прибули швидко, бо командування, готуючись до штурму Оксив'я, переїхало з Гдині до Румії.
У повітрі панувала радянська авіація. Здалеку, десь у напрямку моря, видно було широке коло штурмовиків, які атакували гітлерівські укріплення. На дорозі, що її захищали ЯКи, війська рухалися не маскуючись. Трактори тягнули важкі гармати, буксували студебекери, навантажені снарядами. Завиваючи моторами, по грязюці пробиралися мотоцикли зв'язківців, телефоністи тягнули проводи.
Віхура уповільнив швидкість, глянув з кабіни на чорні дроти, причеплені до розбитих стовпів та дахів, і загальмував перед непоказною хатиною, біля якої проводи висіли найгустіше. Коло дверей стояв вартовий у касці, з автоматом на грудях. Коли грузовик зупинився, водій, підморгнувши Косові, сказав: