Той, що з орлом на шапці, широко усміхнувся й подав руку.
– Моє прізвище Єлень. Густав Єлень.
– Ян Кос, – відрекомендувався хлопець.
– А собака?
– Шарик.
– Шарик? А що це по-польськи означає?
– Кулька.
– Я думав, що Сірий[1]. Але хай буде Кулька, все одно. Посуньтесь, хлопці, подам вам нового товариша.
Не встиг Янек і оглянутись, як був уже в повітрі. Єлень легко підніс його над головою й поставив у вагоні. Потім хотів схопити собаку, але Шарик сам відштовхнувся, як пружина, і стрибнув слідом за своїм хазяїном. Янек обернувся, хотів ще гукнути, попрощатись із сержантом, але командир взводу був уже далеко. Проте ще оглянувся й помахав рукою.
У вагоні співали:
Янек розглядівся довкола. Здивований, помітив, що на другому поверсі нар, з самого краю, сидить не хлопець, а дівчина. В гумових чоботях, ватних штанях і куртці, на голові – чоловіча шапка з зеленого сукна, а з-під шапки вибивалося ясне, довге волосся. Руки в неї були маленькі, вузькі, дівочі.
– Ти звідкіля? – усміхнулась вона до Янека.
– З Приморського краю.
– А з Польщі звідки?
– З Гданська.
– А я з Варшави. Мене звуть Лідка.
Янекові здалося, ніби він почув щось надзвичайно суттєве й важливе. Дівчина показала йому місце біля себе, а сама співала далі:
Янек несміливо підійшов, став поруч, але сісти не наважувався. Глянув на сусідню колію. Над головами бачив вагони, наповнені солдатами в ушанках з червоною зіркою. Вагони почали рухатись, і в першу мить невідомо було, який поїзд їде – їхній чи той. Хлопець зіп'явся навшпиньки, щоб побачити землю й колеса.
Слова й мелодії пісень перепліталися.
Янек упізнав свій вагон – у широко відчинених дверях помітив товстощокого Федора і сержанта, який долонею пригладжував пухнасті вуса. «Як його шукати на фронті, – подумав хлопець. – Навіть імені не знаю». Потім ще побачив кулемет на даху та буфери останнього вагона.
У вагон заліз Єлень, підійшов до Янека.
– Будемо друзями, називай мене Густлік. Що дивишся, чого тобі жаль? Ми їдемо туди ж, куди й вони. Усі поїзди ідуть тепер на захід.
Розділ IV ФОРТЕЛЬ