– Я – «Модрина», зрозуміло.
Загорялося світло нового дня, і водночас наростав гуркіт бою. Вже чути було нервове теркотання кулеметів, тріскотняву автоматів, різкі постріли наших танкових гармат.
Генерал зсунув рукою один навушник з вуха, щоб краще було чути звуки бою, але сам не вставав з місця, не підходив до стереотруби. Досвідчений музикант, навіть уперше слухаючи незнайому увертюру, все-таки орієнтується, яка повинна бути черговість окремих її частин, коли можна чекати лагідного адажіо, а коли – форте. Генерал знав, що ось-ось має надійти рапорт від «Модрини».
– «Вісла», «Вісла», я – «Модрина», – почулося в навушниках. – Мене обходять з правого флангу. Проникають у тил, в напрямі чагарника й дороги, що веде з яру. Сили ворога: взвод танків і щось близько роти піхоти.
– Ясно, – відповів генерал. – Не турбуйтеся. Обороняйте фільварок.
Він сказав це впевнено і спокійно. Тим, хто його слухав, мало б здатися, що в резерві в нього щонайменше рота танків. Насправді ж на краю чагарника було тільки дев'ять зенітних кулеметів калібру 12,7 міліметра. Ворожу піхоту вони, можливо, відріжуть, але танки пройдуть, проберуться в тил і застрянуть десь далі перед вогневими позиціями артилерії. Генерал підняв телефонну трубку:
– Що у вас?
Командир роти зенітних кулеметів доповів:
– Стали на позиції, готові до бою.
– Відкриєте вогонь після мого наказу або ж тільки тоді, коли ворожа піхота підійде до нас на сто метрів, раніше не викривайте себе.
– Слухаю.
– Генерал підійшов до стереотруби, оглянув місцевість попереду. Напевне, з-за обрію вже виглянув краєчок сонця, бо клуби куряви над фільварком були освітлені молодим рожевим промінням. Снаряди все ще вибухали там, але рідше. Вогонь німецької артилерії виразно ослаб. Якби не та ворожа група на флангу, то можна було б подумати про перехід в атаку. От коли б іще хоч три, хоч два танки в резерві!
Ззаду, за спиною генерала, озвалася Ліда, заговорила якимось не своїм, здивованим голосом:
– Я – «Вісла». Повторіть, не розумію.
Командир повернувся, глянув на пополотніле обличчя дівчини.
– Що таке?
Вона вимкнула мікрофон і побілілими губами, з жахом в очах сказала:
– Громадянине генерал, доповів про себе «Граб-один», але ж це неможливо. Адже…
Генерал хутко надів навушники й запитав:
– «Граб», де ти?
– Я – «Граб», – відповів чужий, незнайомий голос. – Іду піщаним яром під гору.
То був не Янек Кос. Генералові блискавично майнула думка, що, видно, танкісти підібрали собі когось четвертого в екіпаж, але на всякий випадок, щоб упевнитися, він запитав ще: