Обидва мовчали – ліс не любить розмови. Скажеш зайве слово і, дивись, не почуєш, як трісне, ламаючись, гілка, щось зашелестить не так, як шелестить листя од вітру – проґавиш звук, який так багато може сказати досвідченому вуху.
Старий на долоні подав суці кусень хліба з салом; вона взяла знехотя, одним зубом. Розуміла, що не заробила, бо ще не виконала того, що мала виконати.
А Янек з широченної кишені своєї куртки витягнув пухнасте цуценя з важкою головою і великими лапами. Це був Шарик, син Мури. Янек назвав його Шариком – Кулькою, бо песик і справді з першого ж дня був схожий на кошлатий клубок попелястої вовни. Хлопець дав і малюкові трохи під'їсти, а потім почухав його за вухами, злегенька посмикав за кудли. Мура підійшла, полизала Янекові руку, немов дякувала за опікування її дитиною, і в собачій усмішці підняла верхню губу, позначену шрамом, що лишився від пазурів рисі.
– Хтось тут полює, крім нас, – озвався нарешті Старий. – Людина чи звір. Ліс пустий, наче його вимели.
І саме в цю мить Мура підвела свою розумну, вже сивіючу голову, почала принюхуватись.
– Сміливіше, Муро, сміливіше, – заохочував її мисливець,
Сука рушила з місця спочатку невпевнено, звертаючи то в один, то в другий бік, а тоді рішуче побігла прямо через ліщину. Не минуло й хвилини, як по другий бік галявини щось затріщало, замиготіло між заростями. Із-за товстого дуба вистрибнули дві тіні. Мура мчала попереду, перебігаючи дорогу, а трохи ближче до мисливців, задерши хвоста, сунув здоровенний дикий кабан з високим карком, зрізаним ззаду, мов горб. Мура випередила звіра, подала голос і скочила до нього, щомиті готова відштовхнутись од землі, випроставши пружні ноги, стрибнути, щоб уникнути удару. Але передніми лапами вона попала в грузьке болото, прикрите шаром дубового листя. Це її погубило: рвучко повернувшись, кабан миттю вдарив ворога головою. В цей мент гримнув постріл. Звір здригнувся, підігнув передні ноги і впав, як уражений блискавкою.
Мисливці відчували обидва, що сталося щось лихе. Рушили швидко, але обережно – Старий тримав палець на курку, Янек – з довгим мисливським ножем у руці.
Кабан був мертвий. Мура лежала на боці, і з-під неї сочилася кров. Губи в собаки ще тремтіли, оскалюючи зуби. Старий став на коліна, поклав руку Мурі на голову. Відчував, як вона застигає під пальцями, як згасав в ній життя. І він сказав, звертаючись до собаки, сам до себе й до лісу:
– Шкода. Ти була добрим собакою, Муро. Цуценя, зачувши кров, попискувало в кишені.
– Сама в болото попала, – пояснив хлопець, хоч і не було в цьому потреби.