– З Гданська.
– А тепер звідки?
– Приморський край.
– Далеко тебе занесло. Рік народження?
– 1926.
– Документи,
Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.
– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?
– Я ж сказав.
– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.
В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.
– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?
– Мій.
– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.
Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.
Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко повернув і підійшов прямо до невисокого кремезного шофера, що сидів на приступці грузовика.
– Добрий день.
– Привіт, – водій козирнув не підводячись; хай цей хлопчисько знає, що він уже бувалий солдат. – Віхура[4].
– Що ви, ледь-ледь повіває, – здивувався Янек.
– Я – Віхура. Таке прізвище. А ти?
– Кос[5].
– Які коси, де? – віддячив йому шофер, поглядаючи на дерева.
– Я – Кос. Таке прізвище. А того хорунжого, що "приймає"?
– Навіть не знаю. Звуть його Зенек, – недбало кинув, аби не пояснювати, що сам він тільки позавчора прибув у бригаду й ще не встиг довідатись.
– Гарна в тебе машина.
– Гарна. А це твій пес?
– Мій. Якщо любиш собак, то можеш його погладити, не вкусить. Сядь, Шарику.
Собака послухався і – правда, знехотя – дозволив тягати себе за вуха. Повертаючи морду, стежив, куди пішов його хазяїн.
А Янек тим часом постукав рукою по крилах, заглянув під капот мотора, погладив випукле скло фар. Затримався на хвильку з другого боку, біля задніх коліс і, обійшовши навколо грузовика, вернувся до водія.
– Гарна машина і в доброму стані. Де ти навчився водити?
– Дядько їздив на таксі у Варшаві й мені часом дозволяв проїхати по подвір'ю. В Казахстані про мене казали: Віхура – король автомобільних доріг.
– У Казахстані?
– Так. Гарний у тебе собака. Їдеш з нами?