– Їду, тільки трохи пізніше.
Хорунжий Зенек вийшов з намету, прочитав прізвища і наказав вишикуватися. Першого разу не дуже добре вийшло, отож він звелів розійтися, а тоді ще раз скомандував: «У дві шеренги шикуйся!» і «Струнко!» Потім наказав сідати в машину.
Янек із-за дерева бачив, що Єлень поглядом шукає його, і Ліда подивилася навколо, але він залишився на місці. Незручно було пояснювати, що йому не повірили, як ішлося про рік народження. Але ніяких претензій у нього не було – адже сам Янек найкраще знав, що додав собі два роки.
Тим часом хорунжий і шофер сіли в кабіну. Хуркнув стартер, але мотор не завівся. Сидячи за деревом, Янек грався з Шариком, а той радів, що його хазяїн повеселішав, білими, гострими зубами хапав хлопця за пальці. Стартер захурчав удруге, втретє, хорунжий щось сказав шоферові, той буркнув «зараз» і, вистрибнувши з кабіни, почав порпатися під капотом, побрязкуючи ключами.
– Нова машина, що з нею таке? – запитав офіцер.
– Хтозна. Все гаразд, зараз поїдемо.
– Не так-то й зараз, – тихо мовив Янек і ляпнув собаку по морді: Шарик, поклавши йому лапи на плечі, намагався лизнути язиком в обличчя.
Хорунжий вийшов з кабіни, а молоді солдати танкової бригади, одягнені ще в своє цивільне лахміття, повилазили з кузова.
– Може, хто ручкою покрутить?
– Дай сюди, – сказав Єлень.
Янек виглянув із-за дерева й дивився, як його новий товариш, ставши перед капотом, рвонув ручку й потім довго крутив, мов катеринку, так що вся машина здригалася.
– Досить, – зупинив його шофер. – От, дідько візьми, паскудний ящик!
Янек звівся, підійшов ближче й мовив до Віхури:
– Гарна машина, тільки треба знати, як заводити.
– Одчепись, – буркнув король казахстанських доріг.
– Я б полагодив, – звернувся Кос до офіцера, але, не дочекавшись відповіді, знову разом із собакою відійшов під дерево.
Минуло ще хвилин з десять, а машина й далі стовбичила посеред галявини.
Лікар вийшов з намету.
– Коли б це була людина, то я, може, допоміг би: аспірин або рицина…
Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.
– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.
Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.
– Нічого не розумію. Все як слід, а не заводиться. Янек знову підійшов до офіцера.
– Пане поручику, може б, я полагодив.
– Спробуй.
– А якщо полагоджу – візьмете з собою?
– Ні, не візьмемо… А втім, згода, хай йому грець!