– Шарику, сюди! – гукнув Янек.
Із-за дерев великими стрибками вискочила попеляста вівчарка, щаслива, що, нарешті, їй можна одійти від сосни, бути ближче до свого хазяїна, до ситого запаху м'яса.
– Його звуть Шарик? Ну, не така вже це кулька. Ходи-но сюди, ну, йди. Пробач, що назвав тебе дворнягою.
Собака, побачивши, що чужа людина простягла руку, загарчав, але відчув заспокійливий дотик Янекової руки і враз обірвав.
– Бачу, собачко, що ти не дурний. Умієш розібратися, де чужий, а де свій. А що ти ще вмієш?
Янек і показав, усе те, чого терпляче навчав Муриного сина ще там, де загинула його мати, – на схилах Кедрової гори. Собака ходив слідом біля ноги, залишався по команді ззаду, лягав і повз, приносив кинуту палицю, подавав голос.
– Непогано, непогано, – похвалив генерал, – Це все чи, може, вміє і ще щось?
Не зовсім певний, що в новому середовищі, поміж сотень незнайомих людей собака почуває себе нормально, Янек вирішив, проте, спробувати показати найважче. Він присів біля Шарика й, поклавши йому руку на голову, почав пояснювати.
– Я загубив, нема. Ти ж бачиш – нема. Шукай, собачко, шукай…
Вівчарка уважно дивилась, потім обнюхала свого хазяїна, оббігла його кілька разів, описуючи щоразу ширше коло, і, знайшовши, нарешті, тонку ниточку ослаблого запаху, стала на випрямлених ногах, повернула морду.
– Добре, песику, добре. Шукай!
Шарик коротко гавкнув і побіг у ліс. Генерал вийняв а кишені люльку, старанно набив її. Єлень, перекидаючи з долоні на долоню, приніс йому з топки жаринку, що світила в темряві, немов червоний ліхтарик. Генерал мовчки взяв і розпалив тютюн.
Цього часу Шарикові було досить, щоб виконати завдання. Великими стрибками, весело задерши хвоста, він вискочив із-за кущів, з розгону перестрибнув через лавку, так, що передні лапи аж у землю ввійшли, і витягнув голову до Янека. В зубах він тримав теплі рукавиці з єнотової шкури.
– Розумний собака, – ствердив генерал. – Накажу, щоб його зарахували до складу бригади. Матиме право на порцію з котла.
Найбільше зрадів цьому Єлень, -забувши про все, він почав:
– Оце так собака! Це такий пес, що вміє авто… – У цю мить Янек щосили стусонув його під ребра, і Густлік обірвав на півслові.
Генерал, однак, не питав, що саме вміє робити з автомобілями Шарик, зате велів розповісти, звідки вони обидва родом і як опинилися в армії.
Спочатку говорив Єлень. Він розказав про батькову хату, що стоїть під самим лісом на схилах Рувниці, про те, як його батько ходив на роботу до Кузні. «Але та Кузня – не кузня, а фабрика, її тільки називали Кузнею, бо давно колись, ще тоді, як жив батько діда, там справді була кузня». Єлень розповідав, як у сімнадцять років він сам став до парового молота; батько привчав його до роботи; а потім вибухнула війна, прийшли німці. Вони сказали, що сілезці – не поляки, й забрали його до вермахту в танкову частину. «…То я й подумав, хай йому чорт, покажу ж я вам, хто такі сілезці, та як тільки ми прибули на фронт…»