– Кожен може попасти.
Розгрібаючи мох і землю широким лезом ножа, Янек викопав продовгувату яму. Потім засипав Муру, а наверх прикотив замшілий камінь. На дубі зробив дві зарубки, щоб не забути місця. Засунув руку в кишеню, погладив Шарика, а потім вийняв його, поставив долі на листя. Дивився, як цуценя рухається – незграбно, широко розставляючи лапи, неспроможне ще збагнути, що сталося. І раптом, мов відлуння далекого пострілу, мов крик птаха з-над хмар, Янекові зринув спогад: руїни будинку, сморід згарища і побитої штукатурки.
– Зостався ти сам, Шарику.
– Ніхто не зостається сам. Таке з кожним може трапитись, – буркнув Старий. – Собака зостався в людей.
«Таке може статися і з собакою, і з людиною», – подумав Янек». Він теж лишився сам; майже сам». Щоб не бути самотнім, пройшов півсвіту. А того, кого шукав, не знайшов. І тільки тоді, коли йому було вже дуже погано, він знайшов дім. Зовсім не схожий на той, у якому виріс. Той, кам'яний, височів на березі каналу в портовому місті. А цей, складений з кедрових колод, де по вечорах співали цвіркуни й завивав у димарі вітер, стояв над дикою річкою, такою стрімкою і дужою, що несла навіть каміння.
Янек жив у новому домі вже трете літо. Багато чого навчився: довго й терпляче, як вовк, іти по сліду, розуміти вітер, розрізняти запахи лісу й звірів, читати сліди й шелести, ходити тихо, спритно й швидко. Він навчився так стріляти,, що з малокаліберної рушниці влучав білці в око, не псуючи зимою хутра. Трете літо мандрував лісовими стежками. І досі не замислювався, куди ведуть ці стежки.
Сонце ще більше пригасло. Хмари сповзали вниз по схилу, почав накрапати дощ. Старий повісив низенько на сучок штуцер і вицвілу куртку. Потім став на коліна біля кабана, колодкою ножа розкрив йому пащу і вирвав ікла. Пожовклі од старості, злегка вигнуті, мов шаблі, вони були довші, ніж долоня.
Янек заходився допомагати Старому. Вони розпороли шкуру вздовж живота, надрізали її навколо ніг і, вправно підтинаючи ножами, почали здирати.
Дощ припустив дужче; важкі краплі шелестіли вгорі й, пробиваючись крізь листя, падали па землю. Мисливці поспішали. Збоку розіслали брезент і поклали на нього стегна. Потім, засукавши рукави, зрізали з спини довгі смужки соковитої полядвиці.
Раптом маленький Шарик, який нишпорив кругом по моху та листі, застережливо гавкнув, а потім загарчав, даючи знати про появу великого звіра. Прозвучало це кумедно, пискляво, мов крик дитини, що, наслідуючи дорослих, вигукує: «Пожежа!»
– Ти диви, – сказав Старий, піднімаючи двома руками кусок свіжого м'яса. – Дорослого пса вдає…