– А в Пешинській Сілезії, в Бескидах, ви були, пане генерал?
– Не був. Я взагалі в Польщі не був, але буду. Разом з вами. – Замислився на мить, а потім запитав: – А як там вечеря?
– О боже! – вигукнув Єлень.
Вони обидва зірвались на ноги, вхопили відра, наповнені консервами, кинулися до кухні.
Картопля вже доварювалась, вони ополоником розтовкли її, перемішуючи з м'ясом.
– Ще хвилина, і було б пізно.
– Дайте покуштувати… Нічого, смачно. Тепер вигребіть жар. Ну от. Говорячи про Польщу, не можна забувати й про картоплю. Тим більше тоді, коли кухар сидить на гауптвахті.
Янек хотів запитати, що, власне, сталося з кухарем і що з ним буде, але не встиг. Генерал пішов собі, а хорунжий Зенек, який послав їх сьогодні на кухню, вів од землянок групу новачків по двоє в ряд.
Єлень побіг до шафи й повернувся з засвіченою лампою. При її світлі було видно, як незграбно, тримаючи в руках новенькі темно-зелені казанки, вони шикуються в одну шеренгу.
– Вечеря готова? Ну то видавайте.
Янек стояв з ополоником на приступці кухні; першою підійшла Ліда. Хлопець не дуже знав, як треба роздавати їжу, але зачерпнув зверху, де було більше жиру й м'яса. Поволі перелив у казанок і раптом стурбовано подумав, що в цю мить він схожий на кухаря. Не взагалі на кухаря, а саме на капрала Лободзького, якого посадили на гауптвахту. Бо хоч капрал брав що краще для себе, а Янек для когось, але тут невелика різниця. Вирішив собі взяти менше й саму картоплю. Та не встиг виконати цього благородного наміру, бо Єлень вхопив його за поперек і зсадив на землю.
– Тікай! Що ти задивився, як теля на нові ворота? Ніколи не роздавав їжі?
Він сам став на приступку й, рівномірно набираючи черпаком, почав наповнювати казанки; перший дав Янекові, а далі вже як пішло.
Кос одійшов, оглянувся, де б сісти, і побачив Ліду, що сиділа під деревом. Підступив до неї, і вони їли разом, не розмовляючи. Через якийсь час дівчина відклала ложку й почала гріти свої маленькі пальці об теплий казанок.
– Змерзли руки?
– Трохи змерзли.
– Дай розігрію… – Янек узяв її руки в свої і тер, легко масуючи, як робив минулої зими, коли на полюванні Мура впала в рівчак і треба було розтоплювати намерзлі на лапах льодяні бурульки.
Дівчина вивільнила руки.
– Дякую, вже тепло, але зараз знову змерзнуть.
– То я знов розігрію! – весело сказав Янек.
І нараз пригадав, що Шарик приніс йому з землянки теплі, найтепліші в світі рукавиці з єнотового хутра. Янек витягнув їх із-за пазухи й подарував дівчині.