Розділ VI ТРИ ДЕСЯТКИ
Рано-вранці видали новенькі карабіни з воронованими дулами й гладенькими прикладами, покритими коричневим лаком, крізь який видно було шари-прожилки дерева, з якого виготовили зброю.
– Янеку, ти повинен запам'ятати цей номер. Серед ночі тебе розбудять – ти маєш пам'ятати. Можеш забути, як звати твою дівчину, а цей номер мусиш пам'ятати.
Глянув Єлень на свого молодшого товариша й обірвав, бо згадав, що минуло зо три тижні, як Ліда виїхала з бригади на курси радіотелеграфісток. Від'їжджаючи, обіцяла Янекові писати. Єлень знав, що дівчина не пише – адже він помітив би, коли б принесли листа. Скрізь – під час військових занять, у черзі на кухню, на нарах у землянці – вони були разом од раннього світанку до ночі і з ночі до наступного світанку. Спали, вкриваючись разом двома ковдрами. Тож Єлень знав, що Ліда не пише, а Янек про неї не забуває і вечорами задумується щораз частіше.
Може, з тиждень чи днів з десять тому їх обмундирували. Солдати пішли до лазні, там здали своє старе цивільне вбрання. А виходили в інші двері, кожен такий, як на світ народився; а там сидів завскладом і видавав усе нове. Янекові пощастило: в кишені мундира він знайшов невеличкий аркушик – півсторіночки з зошита. Незнайома жінка, що шила мундир, написала на ній чотири слова: «Польському солдатові на щастя». І нічого більше, тільки ці чотири слова.
Ніхто не знав, хоч і намагались додуматись, яке в неї волосся – ясне чи темне, хто вона – молода дівчина а чи така, що могла б бути їм матір'ю. Ні підпису, ні адреси не було. Янек посмутнів: одержав листа без адреси. Ліді ж він спеціально написав у блокнотику свою адресу, а листів нема.
Краще б він одержав од неї листа, але сказати про це вголос Янек соромився – адже цим він скривдив би ту, незнайому, у якої на фронті, певно, був брат чи син, яка сама працювала на фабриці по десять-дванадцять годин щодня і знайшла час переслати цю записочку, побажати щастя невідомому їй польському солдатові.
Мундири завскладом підібрав їм такі як слід: широкий у плечах – для Єленя і невеличкий для Коса. Тільки халяви в Янекових чоботях були трохи заширокі. Швець звузив їх за три пачки махорки.
Того самого дня, коли видали зброю, після сніданку не було занять. Десь близько десятої всі вишикувались і помарширували на галявину. Сніг там лежав пухкий, білий, такий, як ото падає тільки вночі, але день був на диво теплий. Підрозділи підходили й підходили, і офіцери шикували їх у формі підкови. Солдати вперше звернули увагу на те, як багато їх прибуло за цей час. У двох шеренгах тут було понад п'ятсот чоловік – цілий танковий полк. Стиха перемовлялися, чекали.