Кос тільки тепер обернувся на сидінні.
– Ні, я чув, добре чув з самого початку… Поручик мовби й не звертав уваги на те, що каже радіотелеграфіст, дістав із внутрішньої кишені великий плаский годинник на ланцюжку, повернув його циферблатом униз і, підваживши нігтем, відкрив футляр. На ньому малесенькими літерами було вигравірувано: «Тацинська. 24. XII. 1942».
– Бачите?
– Щось написано, – сказав Янек схилився, щоб прочитати.
– Напис не грає ролі. Не в цьому річ, – Семен закрив його пальцем.
– А що ж там бачити? Годинник як годинник, – Єлень знизав плечима.
– Кіровський годинник, – ствердив Саакашвілі. – Добрий годинник.
Поручик з-під вилоги мундира вийняв голку й, обережно торкнувши нею механізм, зупинив секундомір. Маленьке коліщатко з сріблястого металу завмерло, водночас зупинилися й усі інші, більші й менші, що крутилися, чіпляючись одне за одне зубцями. Тільки тепер, коли вщухло ритмічне шелестіння, всі почули тишу. Дивилися ще якусь мить, нічого не розуміючи. Єлень відкрив рота, закрив його і нарешті сказав:
– Стоїть.
– Саме так, – підтвердив Семен. – Досить було зупинити на мить одне маленьке коліщатко, і весь годинник став.
Саакашвілі глянув на свої руки й обернувся до механізмів, наче його там щось раптом дуже зацікавило.
Єлень дещо пізніше збагнув, у чому річ, і, пригадавши собі, що Кос почав було говорити, але не докінчив фразу, зажадав:
– Ти казав, що спочатку було добре чути. Ну й що, кажи далі, бо відлупцюємо тебе. – Раптом розсердився він. – Вгамуй собаку, чого він там вовтузиться й клацає зубами.
Лівою рукою відхилив Янека, взяв собаку за голову і вирвав йому з зубів рукавицю. Повернувся на своє місце, до світла, що падало зверху через відкриті люки.
– Ти ж такі самі дав Ліді на зиму, у тебе є другі?
– Ні, це ті самі.
– Як це – ті самі?
– Ну, досить тут сидіти, – озвався Семен. – Екіпаж – з машини!
Механік грюкнув засувом люка й головою вперед висунувся назовні, покотився по траві; за ним поліз Кос, а тоді Шарик, задоволений, що вже закінчились заняття.
Командир і Єлень вистрибнули через верхній люк, але Густлік не міг заспокоїтись, тому обійшов танк і знову почав:
– Як же це…
Саакашвілі стусонув його вбік і показав, щоб нарешті закрив рота. Потім, щось пригадавши, поліз до кишені й вигукнув:
– Ай-ай-ай! Слухай, Янеку, тепер ти танцюватимеш. Я щось для тебе маю. Знаєш, що? Листа!
– Від Ліди? – зрадів Кос і подумав, як несправедливо він повівся, докоряючи дівчині за те, що не писала. Може, це образило її?