– Механіку, чого похнюпився?
– Собаці велика радість, мала журба. Був Шарик, а тепер став Шари, і все гаразд. А що зі мною? Не вмію розмовляти по-польськи, як тут бути?
– А ті квіти й черешні не тільки для нас. Такі самі кидають і на радянські танки.
– Знаю, але мені якось ніяково. Батько сажотрус із-під Сандомира… Який Саакашвілі кращий – справжній чи вдаваний?
– Облиш, тепер нема часу, щоб кожному по дорозі пояснювати, але люди й самі зрозуміють, – спокійно вів далі Семен. – Навчимо польських танкістів, закінчимо війну, поїдемо собі… Безумовно, зрозуміють.
– Зрозуміють тоді, як поїдемо? Це пізно.
– Може, пізніше, може, раніше. Тепер все одно, не в тому річ, ми йдемо на фронт.
Однак бригада не зразу пішла на фронт. Стояли за Любліном, під містом, охороняли фабрики і склади, вдень і вночі патрулюючи на вулицях. Були в Любліні люди, що одразу, не питаючи про платню, ставали до роботи, приносили а дому інструменти, запускали мотори і верстати. Цим людям треба було допомогти. Були й такі, що ламали двері складів, брали те, що вчора належало німцям, а сьогодні, здавалося, було нічиє. Цим треба було перешкодити. Вночі над містом схрещувались прожектори, пильнуючи, а чи не скрадаються в небі чужі літаки. Уночі в місті перехрещувались маршрути патрулів – воїни пильнували, чи не крадеться вулицею свій, і все-таки чужий.
Після перших привітань, коли видно було тільки квіти, черешні та молоко, усмішки й простягнуті руки, як виявлялося, в натовпі були всякі люди. Одні казали: «Нова армія, нова влада землю дає селянам». А другі: «Нова армія, нова влада землю у хазяїв грабує».
За кілька годин до визволення міста, коли радянські війська вже підходили до перших будинків, гітлерівці повбивали в люблінському замку в'язнів і заложників. Танкова бригада послала на їх похорон почесну делегацію – взвод воїнів. Янек теж хотів піти, просив дозволити йому, але поручик не пустив. Сказав, що є робота біля машини, що треба в усьому ідеальний лад. Потім виявилося, що нічого особливо важливого не було, можливо, просто не хотів його пустити.
Отак за всякими заняттями пройшло, мабуть, дні зо три, коли, нарешті, якось но обіді Кос, котрий завжди все взнавав першим, прибіг до свого екіпажу й доповів:
– Іде машина в Майданек. Той грузовик, що кухню тягне. Хто хоче, може поїхати побачити.
– Не хочу, – відповів Семен. – Я вже бачив такі речі, потім два дні не міг їсти.
– То ви залишайтесь, а я б хотів. Там було багато людей, може… А їдучи назад, заглянули б на кладовище.
– Ні, сам ти не поїдеш. Якщо так – їдьмо всі разом. Поїхали. Оглядали дротяні огорожі, на них – білі дошки з німецькими написами, черепами й схрещеними кістками. За дротами стояли довгі низькі бараки, повні бруду і якогось смороду. Оглянули велетенські, мов кілька стодол, склади людського волосся, здоровенні, наче скирти, купи окулярів і ляльок. Ляльки були найстрашніші – одні елегантні, в старанно пошитих платтячках, з приклеєними до повік віями; інші – звичайні, з ганчірок, очі й рот у них були намальовані вуглиною. На самому верху сидів плюшевий ведмедик без правої лапи й одного ока. Ці ляльки були навіть страшніші, ніж печі, в яких спалювали трупи.