– Ще не чкурнув, – відповів Кос. – Доганяй, Шарику, доганяй!
Пес кинувся навздогін, а тим часом німці вийшли на алею, терпляче ждали. Єлень зібрав зброю, схопивши ремені в жменю, закинув її собі на спину, як оберемок дров. Вийшли до брами і тут побачили гробаря. Він лежав на землі, а Шарик, вишкіривши ікла, сидів над ним і тихо гарчав.
– Сюди, Шарику! – наказав Кос, – А ти вставай!
– Не вкусить? – лякливо допитувався гробар.
– Ні.
– То ти, чортів гробар, з німцями заодне? – Єлень підійшов і, розмахнувшись вільною рукою, вдарив його.
Гробар м'яко звалився на землю.
– Що ти робиш? – гостро крикнув Семен, і очі його потемніли. – Беззбройного полоненого…
Янек зблід. Несподіваний удар, несподіваний окрик командира вивели його з рівноваги.
– Навіщо всіх їх вести? – закричав він високим, надломленим голосом. – Це ті, що волосся збирали й ляльки. А цей, цей негідник, чого він з ними? Чого? Він же поляк!
– Поляки є різні! Я б його першого вбив, – буркнув Густлік.
– Капрал Єлень, капрал Кос! – гостро відрізав, але не дав жодного наказу, тільки м'яко, вже по-своєму запитав: – Хочете бути схожими на них?
Уздовж березового гаю вийшли на дорогу, повернули до фольварку. Попереду, рівним рядом, один за одним ступали німці та гробар, тримаючи складені в замок руки на потилицях, хоч ніхто й не наказував цього робити. Шарик кружляв навколо них, забігав то з лівого, то з правого боку, ніби вівчарка, що пильнує отару. Тільки йому все видавалось очевидним і простим.
Василь, з пістолетом у руці, дивився на пісок під ногами й думав про те, що ненависть – заразна, мов чума або віспа. Цьому хлопцеві грати б у волейбол, гуляти, підказувати на уроках, учитись, а ввечері проводжати дівчат додому, тримати їхні руки в своїх, крадучи поцілунки в тіні дерев. Але сталося інакше. Він не грає у волейбол, не вчиться, – він хоче стріляти і вбивати.
Янек також ішов похнюплений. Дивився на чоботи фашистських вояків, що йшли попереду і, помічаючи, як м'яко, обережно вони ступають, думав, що тепер і німці інші, не такі, як були тоді у Гданську, коли вицокували кованими каблуками по бруківці й ревіли своїх солдафонських пісень. Сьогодні вони вже схожі на людей, але ж…
– Може, саме вони вбили моїх матір і батька? – прошепотів тихо, не дивлячись на Семена.
– Може й мого вони вбили, – відповів Василь.
Кос замовк. Уперше почув, що Василів батько загинув, хоча вони вже стільки часу були разом, стільки днів провели в одному танку, стільки ночей проспали поруч. Але то він, Василь, радив і втішав у всьому, що було так близько до серця, і якось так склалося, що вони розпитували його тільки про воєнні пригоди або про форму і назви хмар, про те, яку погоду ті хмари провіщають. І ніхто й не подумав, звідки він одержує листи, а від кого не одержує.