– Дивіться, там мундир сохне.
– Сам дивись, щоб нас не змочив.
Пором причалив до острова. Переїхавши його навскіс, Семенів танк вийшов на мілкий рукав річки, в'їхав у воду, що сягала майже до механікового люка. Потім видерся на крутий насип, який захищав од повені. З нього з'їхали на другий бік і зупинилися між старими тополями.
– Тут почекаємо?
– Почекаємо.
Комбінезон уже підсох, Єлень стягнув його, і Янек, не виходячи з машини, знову переодягнувся. Може, від того переодягання йому стало холодно, по тілу побігли мурашки. А може, то був страх.
Спереду по всьому обрію палали пожежі. Одні тільки починалися – там горіло жовтим, як вівсяна солома, полум'ям; інші, багрові, вже згасали. Танкістам здавалося, що гуркіт пострілів лине з усіх боків, що стріляють довкола них, що вони приїхали на маленький клаптик землі, на якому тільки й стануть два танки, а позад них – річка.
Раптом з темряви вискочили перелякані коні, тягнучи відірваний од воза передок, промчали поряд, зачепилися дишлом за стовбур і, заплутавшись у власній упряжі, повалились з іржанням на землю.
Попереду, не далі як за сто метрів, блиснули вогнем дула, вириваючи з темряви якісь чудні, зігнуті постаті артилеристів. Батарея чотири рази вдарила залпом, і, коли замовкла, темрява видалася ще густішою, ніж була. Несподівано поблизу почувся знайомий голос:
– Чиї машини?
– Взводу управління. Доповідає поручик Семен, – відповів генералові Василь.
– Добре. Ви поїдете не до Острова, а прямо на фронт. Візьмете провідників, вони покажуть дорогу. На марші весь час тримайте зв'язок по радіо. Автоматники та бронебійники – до мене.
На броню танка виліз високий, стрункий солдат у касці й плащ-палатці, з автоматом на грудях. Він козирнув і, не відриваючи руки од каски, доповів, перекрикуючи гуркіт мотора:
– Гвардії сержант Чорноусов. Поїхали?
Сусідня батарея знов ударила раз за разом двома залпами.
– Поручик Семен, – відповів Василь. – Ідіть сюди, в башту. Раз треба – значить їдемо. – І, ввімкнувши внутрішній телефон, наказав: – Механік, уперед!
Перш ніж Гжесь натиснув на педаль і ввімкнув швидкість, танкісти почули ще відповідь сержанта:
– Треба, до зарізу треба. Якщо не встигнемо, то моїх там роздавлять гусеницями.
Слова лунали грізно, але обидва голоси, – і генерала, і сержанта, – були такі серйозні й рішучі, що Янек, тісно застібаючи навушники, уже не відчував холоду. Хлопцеві здалося, що він знає не тільки командира бригади, але й того другого радянського воїна. Здавалося, ніби десь він уже чув його голос. Але згадувати було ніколи – Янек пильнував радіозв'язку, прислухався до ефіру. А водночас він чув голос Чорноусова, якому Семен дав запасний шоломофон. Виявилося, що провідник знає дорогу напам'ять, ніби народився тут, над Віслою.