– Зажди, – сказав він. – ти ж не знаєш, куди йти. Я гукну Чорноусова.
Сержант поклав хлопцеві руку на плече й повів Янека в темряву за танк, потім ходом сполучення до окопу біля лівого борта машини. Позиція була приготовлена ретельно – викопана глибоко, у формі півмісяця, вигнутого вперед. На бруствері було місце для ручного кулемета, на дні – дерев'яний ящик, щоб можна було сісти, або покласти диски.
– Перший не стріляй. Чекай, поки я тобі не скажу або поки не почнуть інші. Ми в засаді. Підпустимо їх близенько, а тоді стукнемо.
Він підняв руку до обличчя, затіненого зверху каскою, пригладив вуса. І цей рух видався Янекові давно знайомим. Хлопець ступив півкроку, щоб краще придивитись, але не встиг, бо телефоніст, який сидів десь поруч, мабуть, на дні окопу, раптом сказав:
– «Волга» слухає… Розумію, передаю нуль четвертому.
Сержант повернувся, нахилився і взяв трубку.
– Я – нуль четвертий… Так, «дикі кабани» в лісі… на місці… Так, готові.
Кос установив свого «дегтярьова» й розгледівся. Та мало що він побачив, бо навколо стояв густий морок. Знизу тільки запримітив на тлі неба високі сосни, які стіною стояли по обидва боки просіки, й саму просіку, завширшки щонайбільше тридцять метрів; а попереду – вільний простір, немовби розкорчований поруб, бо подекуди видніли трохи світліші плями піску. Далі, за тим порубом, – контури ще одної стіни дерев, гострі, мов оббиті верхівки скелі.
Позиції містилися насередині положистого схилу невеличкої висоти, яка спускалася в сторону противника. За лісом, прямо перед ними, щось горіло; іскри здіймалися над деревами, наче хто сипав їх жменями вгору, а внизу від того ставало ще темніше. В окопі гірко пахло перерізаним корінням і зів'ялою травою, а з правого боку, від танка – металом і мастилом.
Янек довгенько сидів сам. На небі вже з'явився вузенький серпик молодого місяця, який важко переповзав між сосновими гілками ліворуч од просіки. З обох боків і позаду якось ліниво, неквапно гуркотіли гармати й міномети.
Зненацька почувся свист, а за ним – вибухи на порубі. Бризнуло одразу шість чи й більше спалахів, а потім блиснуло ще раз, уже ближче. Янек остовпів. Злякано дивився, не знаючи, що робити; телефоніст смикнув його ззаду за руку, потягнув на дно окопу. Янек ледве встиг схопити кулемет, затулити дуло, щоб не насипалось піску. Снаряди вибухали вже поруч, у повітрі свистіли й скиглили осколки. Але невдовзі вибухи перейшли далі за окоп, на вершину височини.