Григорій виконав прохання, потім присів на землі, заглядав під спід, спостерігаючи, як спритно Янек відгинає обценьками блокуючі шпильки, витягує їх, ключем відпускає гвинти.
– Старий казав, що ти вбив тигра. Виходить, ти добрий мисливець. А я дивлюсь і бачу: трактор знаєш. Бери цей трактор, ставай на моє місце. Бо я йду в армію.
Янек присунув лампу, щоб краще було видно обличчя Григорія.
– Беруть? – запитав недовірливо. – А скільки тобі?
– Дев'ятнадцять. А тобі?
– Мені сімнадцять, – збрехав Янек, додаючи собі майже два роки.
Тепер уже грузин взяв лампу й присвітив.
– Тільки сімнадцять? Тигра вбив, трактор знаєш… І таких не беруть?
– Не в тому річ. Я не місцевий, з Польщі. І Старого не покину самого.
Григорій, як то часто буває з людьми, що тільки стежать за роботою інших, а самі нічого не роблять, раптом розсердився.
– Війна наша. Тобі до неї нема діла. Ви тут шкурочки здираєте з білок, з єнотів, одгодованих на жабах.
– Шкурки йдуть на комбінезони для льотчиків.
– Наш брат в окопах, а ти собі в тилу. Хитро.
Янек викрутив останній гвинт, зняв вкладиші підшипників і поклав їх на брезент. Потім вислизнув з-під тягача й став над трактористом.
– Хитро, кажеш? А хто перший бився з Гітлером? Почалося з Вестерплятте.
– Вестер… Важко повторити… Що воно таке, що так по-німецькому називається? Ваша війна вже давно скінчилась. Я знаю, за два тижні вас розбили.
– А ти вмієш битися?
– А що?
– Ставай.
Янек переставив лампу на купу трісок. Трохи нахилившись уперед, вони нерухомо стояли один проти одного, надуті, як два півні. Скочили, Григорій був значно вищий, він схопив Коса за голову, зігнув під себе. Янек, падаючи, скарлючив ноги і, коли вже спиною торкнувся землі, з усієї сили випростав їх, відкинувши противника під стіну повітки. Обоє, важко дихаючи, схопилися знову.
– Хочеш іще?
– Хочу!
Тракторист перший рушив уперед, але Янек спритно, як справжній тайговик, стрибнув йому під ноги і повалив Григорія на землю.
Знову схопилися, відскочили в різні боки, мовчки почали сходитись і раптом спинилися: десь із висоти вітер доніс гудіння моторів.
– Летять, – мовив Саакашвілі.
– Пильнують. Японці близько. На другому березі Уссурі…
Враз пропав запал, розслабли м'язи, і вони обидва вийшли надвір, попіднімали голови вгору. Небо на заході трохи посвітлішало, блимали зорі. Хлопці хоч і не бачили літаків, але зрозуміли, куди вони летять, по тому, як раптово гасли зірки. Гуркіт віддалявся, розпливався в шумі вітру.